Босорка. Колективний печворк | Обіцянка Всесвіту

Обіцянка Всесвіту

— Вітальчику, я так втомилася від усього цього… Чому людина не може просто відкласти яйце, з якого вилупиться немовля? Навіщо жінці стільки страждань спершу із зачаттям, а потім із виношуванням та пологами? Чому нам взагалі так важливо зберегти людство на планеті? А, може, краще забити і дочекатися часів, коли людина зможе виношувати котеня чи песеня? Я би хотіла стати мамкою кількох ши-цу, наприклад. І коли мужики зможуть самі народжувати? Заведімо собі робота-андроїда на старість, м?

Усі ці та інші не надто розумні питання штибу «потік свідомості» бурчала Катерина в спину своєму чоловіку, коли він вчергове гуглив: «репродуктолог київ».

— Угу. Так, Катю, — Віталій зацікався однією приватною клінікою на лівому березі Києва, тож вивчав розділ «Про нас» на їхньому сайті і майже не вловив жодного слова дружини.

Катерина та Віталій Лилики уже третій рік намагалися зачати дитину. Перша незапланована вагітність виникла у Катерини задовго до періоду старанних спроб і свідомого бажання стати батьками, але вона закінчилася раптовим викиднем. Тоді подружжя не надто переймалося: все одно було ще рано для дітей. А тепер, через десять років, причини для тривоги явно були, і не надумані.

— Що ти там гуглиш? Слухай, треба зробити перерву у наших спробах. Я морально роздавлена і вичавлена, — Катерина зробила перекид через голову прямо на ліжку позаду Віталія.

— Ну Кать. Мені в липні сорок два, — полишив комп’ютер і глянув на дружину Віталій. — Я дуже хочу стати батьком, якнайшвидше.

— Я знаю, знаю, і я… Просто всі ці тести на овуляцію, фолікулометрії по кілька разів на тиждень, тонни гормонів і вітамінів, які я жеру, сто п’ятсот аналізів — вже вени, як в наркоманші. І це нічого не дає! А скільки бабла ми вже витратили?! Можна було авто купити. Лише дві спроби інсемінації обійшлися в п’ятдесят тисяч гривень. Будь ласка, цього місяця беремо тайм-аут… І мені важко тримати це в собі, серйозно. Мені хочеться поговорити про це з кимось.

— То поговори зі мною, — знітився чоловік. — Чи тобі треба з психологом яким?

— Та не треба мені з психологом, — буркнула Катерина. — З подругою буде достатньо. Все одно це все чешуйня, оте твоє «Не розповідай про плани, бо не збудуться». Вже три роки мовчу, а досі не збулися.

— Я ж не проти, поговори з Анькою, якщо хочеш. Та то я так казав про плани, без задньої думки… просто маму покійну цитував.

---

Катерина дружила з Анною вже цілу вічність. Проте після народження малюка подруга переїхала за місто і майже не мала часу на спілкування.

— Лиличка! А я тебе здалеку впізнала! — прокричала бадьорим голосом Анна, об’їжджаючи коляскою вибоїни на дорозі.

— Анька! Привіт, — підірвалася з лавочки Катерина і побігла подрузі назустріч. — А хто це в нас такий дорослий? Мишко? Бозе-е-е, яке воно гарнюще!

Малюк не звернув на Катерину жодної уваги і продовжував смоктати пустушку. Подруги намотали кілька кіл парком і сіли на відкритій терасі кафе перекусити.

— Ань, а ти щаслива бути мамою? — раптом вирвалося в Катерини.

— Щаслива, бо вибору вже не маю, — захихотіла Анна. — Може, час вже і тобі спробувати та поділитися враженнями?

— Ет, Аню…

Жінки розмовляли в кафе більше години, аж поки малий Михась не почав натякати, що час ще трохи погуляти. Катерина поділилася з подругою тягарем, який її мучив.

— Я навіть не підозрювала, що ти хочеш стати матір’ю! — не могла до кінця повірити в почуте Анна. — Все життя ти розповідала, що не хочеш народжувати, максимум — удочериш маленьку дівчинку. А ви не думали удочерити чи усиновити, до речі?

— Знаєш, якось жодного разу ця тема між нами не виникала. Навіть думки чогось такої не було. Сама не знаю, чому. Мабуть, це не варіант для нас. Та й Віталій ніколи не пропонував, — Катерина відчула, що не готова до цієї теми.

— Розумію, полюбити чужу дитину важко. А ви не пробували не зациклюватись на тому, щоб завагітніти? — запитала Анна. — Вагітність настає саме тоді, коли її не плануєш.

Катерина нервово заметушилася.

— Та як тут не зациклюватися?! В мене антимюллерів гормон не такий вже й високий, тож дозволити собі місяцями забивати на овуляційний період я не можу. Та й ці вагітні жінки всюди! Маячать перед очима. Як же бісить… Навіть Віта, цивільна дружина моєї колеги Оленки, вагітна! А вона, на секундочку, єдиний раз у своєму житті мала контакт із чоловічим сім’ям, та ще й донорським: у клініці. Оленка розповідала, яке це для них було щастя: завагітніти з першої ж спроби! У репродуктології це трапляється не так вже й часто. Та й кожна спроба шалених грошей коштує…

— Кать, а піди до моєї терапевтки Лілії Олегівни, — обійняла подругу Анна. — Ну просто поговорити, як ото зі мною. Вона дуже мудра жінка. Вилікувала стільки неочевидних болячок нашої сім’ї, підказала, як діяти навіть не по своєму фаху…

— Ну звісно, аж три гінекологині-репродуктологині мені не допомогли, а от терапевтка допоможе, — буркнула Катерина.

— Вона мудра не лише по медицині, Катю. Просто сходи, і сама зрозумієш, що я маю на увазі.

---

Терапевтка Лілія Олегівна виявилася дуже красивою жінкою під п’ятдесят. Вона глянула на Катерину з-під лоба і різко промовила:

— Вітатися не будемо, бо нема часу, одразу розповідайте, які у вас печалі.

Катерина виклала всю історію про три роки спроб завагітніти, відсутність у пари будь-яких очевидних проблем з репродуктивними органами, викидень у ще досить молодому віці і дві біохімічні вагітності за останні пів року. Жінка розмовляла дуже емоційно, а терапевтка слухала досить відсторонено. Катерина наголосила, що навіть під наглядом найкращих репродуктологинь столиці ембріон не кріпився до стінок її матки, і не допомагали ні кінські дози гормону прогестерону, ні БАДи, ні поводження із собою, як з кришталевою вазою — на тридцять шостий чи тридцять сьомий день циклу починалися місячні, незважаючи на високі показники ХГЛ («гормону вагітності») у крові.

Чи можна було називати ці два випадки мінівикиднями? Катерина вважала, що так. Але мовчала про це, щоб не засмучувати чоловіка ще більше. Все-таки фраза «зародок не прикріпився і вийшов з місячними» звучить краще, ніж «сонечко, у нас уже другий викидень в мініатюрі за шість місяців!»

Лілія Олегівна вислухала Катерину й переглянула усю медкарту пари: не було такого аналізу, який вони б не здали. Мабуть, вже віднесли в лабораторію тисяч сто національної валюти.

Терапевтка явно не побачила причин безпліддя, тож мовчки почала щось гуглити. Це тривало хвилини дві, потім вона перервала тишу несподіваним запитанням:

— Катерино, скажіть, а ви не пробували сходити в церкву?

Катерину немов обухом по голові вдарили: вона одразу виснувала для себе, що далі консультуватися з Лілією Олегівною марно.

— Я не вірю в релігії, тому ні, не ходила, — відповіла Катерина, і в її голосі відчувалося незначне роздратування.

— Тут справа не зовсім в релігії, а у вас самих. Знаєте, я ж лікарка, куди мені, здавалося б, вірити в чудеса. Але я бачила їх, і дозволила собі вірити в них. Якщо дозволите і собі повірити, то все може трапитися. Хочете, розповім про один цікавий випадок?

— Розповідайте, — зітхнула Катерина і ледь закотила очі.

— Ми піднімалися на карпатську вершину, і тут почало збиратися на дощ. Гроза у горах жахлива, небезпечна. І що ви думаєте: в одного чоловіка з нашої групи влучила блискавиця. Він, здавалося, помер миттєво. Я сама перевіряла. Але тут наш провідник — він був місцевим — почав кричати, щоб ми негайно несли потерпілого вниз, бо він знає одну знахарку, яка допоможе оживити хлопця. Мені як лікарці, звісно, було смішно з того всього. Але вся група довірилась провіднику, тож ми обережно, на покривалі, почали зносити тіло з гори. Коли дійшли до старої дерев'яної хати і на порозі нас зустріла зморщена бабця, мені хотілося викрикнути: «Все, стійте, досить, телефонуємо у службу порятунку, швидку допомогу абощо! Досить цього водевілю!» Але щось стримало мене — я залишилася очікувати біля хатини. Що робила знахарка із потерпілим — а на той час мертвим, — я не знаю. Але хвилин за двадцять колишній мертвий став живим і вийшов з хатини! Я ледь не очманіла від переляку. Ті, хто був у хатині, сказали що бабця просто шепотіла над ним щось, прикладала щось до чола, обмазувала якимись настоянками чи олійками. І мертвий просто ожив! У мене немає пояснення тому випадку. Я розповідала про нього усім своїм колегам, і у них також немає здогадок. Але я направляла кількох своїх пацієнтів в гори до знахарки, і вони зцілювались. Тому раджу і вам. Чомусь саме зараз я відчула нутром, що ви — саме та людина, якій може допомогти знахарка. Тобто, босорка.

— Босорка? А що це означає? — уже давно зацікавилась розповіддю Катерина, бо обожнювала Карпати, і поїздка туди могла бути просто гарним часопроведенням.

— Краще самі її запитайте. Я кину вам в месенджер геомітку та напишу ім’я.

---

Віталій погодився, що соло-відпустка буде дружині корисною: після недовгої розлуки і відпочинку одне від одного у них, можливо, нарешті вийде завагітніти.

Катерина вирішила доїхати до села Старі Мухомори, де жила босорка, на бла-бла карі — пощастило, аж один водій із Франківська знайшовся. Найбільше жінку вразили дрімучі ліси обабіч дороги на село.

Перед тим, як відкрити месенджер і прокласти маршрут до хатини знахарки-босорки, Катерина зайшла в місцевий магазинчик випити кави. Одразу за нею до прилавку підійшов місцевий хлопець.

— Кави, будь ласка, — попросила Катерина. — Якщо є, то натуральної.

— Вам удочерити? — запитала продавчиня.

— Що?! Що ви маєте на увазі під «удочерити»?! — немов ошпарена, протараторила Катерина.

— Тю, дівчино. Я питаю: вам обом варити? Павлусю, тобі теж? Що мовчиш?

— Йо, Миронівно, — озвався парубок, — мені з однією ложкою цукру, як завше.

Катерина вийшла з магазину і сіла прямо на сходи: паперовий стаканчик з напоєм приємно грів руки. Вона задумалась, чому ж так різко відреагувала на мондеґрин. Потім проклала маршрут до хатини босорки: п’ять хвилин автівкою, а пішки більш ніж пів години. І, схоже, йти треба буде вгору. Катерина вирішила, що доп’є каву, потім пошукає, де б чогось попоїсти, і лише тоді піде до босорки.

Місць, щоб пообідати, в Старих Мухоморах було небагато. Катерина побачила стихійне кафе прямо під парканом навпроти магазину: три столики з парасолями, імпровізований прилавок під маркізом. За прилавком стояв кремезний дядько і помішував щось паруюче. Він побачив немісцеву жінку, яка несміливо крокувала до столиків.

— Шановна, якщо ви їсти шукаєте, то сьогодні ваш щасливий день! В мене вареники з картоплею доварилися.

— Нічого собі! Обожнюю вареники. Дякую, — Катерина вмостилася за столиком.

Дядько приніс спершу прибори, серветку та глибоку миску, а потім величезний баняк з варениками.

— В нас порції такі, як клієнт подужа. Я тримаю баняк, а ви сипте собі, кільки з’їсте. Зараз ще соус від шефа принесу, на сметані, — підморгнув.

Катерина насипала собі щедру порцію вареників. Лише встигла оком мигнути, як дядько уже повернувся із мисочкою сметанного соусу.

— Вам всиновити? — спитав він відвідувачку кафе.

— Що?! — аж підскочила на місці Катерина.

— Вам все налити, кажу? — повторив дядько.

— А-а-а-а… лийте все, — раптово засміялася Катерина. — Божевілля якесь. Це не може бути збігом!

— Ха-ха-ха, так і є, у нас божевільно смачно, — ще раз підморгнув власник імпровізованого кафе.

Давно Катерині так не смакувало. На радощах вона навіть вилизала тарілку — як у дитинстві. А тоді взяла телефон і зайшла у застосунок бла-бла кар: чи не їде, бува, якийсь водій зі Старих Мухоморів? О, їде за годину! Аж один водій, до Франківська. Катерина швидко забронювала поїздку і вирішила глянути ближче на ліс: поблукати в ньому скраєчку.

Щойно жінка ступила на стежку, яка гадюкою звивалась поміж п’ятсотрічних смерек, як почула обіч себе:

— Привіт, Катрусю. Навіть не захотіла зайти до мене на трав’яний чай?

— Це ви! Євдокія Іванівна, босорка — ви! Добрий день…

— То чому передумала?

— Це Лілія Олегівна вам сказала, що я приїду? А мене запевнила, що з вами неможливо зв’язатися, от же ж…

— Нехай буде Лілія Олегівна, якщо тобі так зручно. Я рада, що ти прийняла для себе рішення. Що вирішила свою дилему, навіть без мене. Хоча, як без мене, доцю. Знаєш, як кажуть по-модному? Що психотерапія починається у той момент, коли людина задумалась про пошук психотерапевта. Так от: допомога босорки починається тоді, коли людина вирішує навідатись до босорки. Тобі багато помочі й не треба було, сама до всього дійшла, щойно приїхавши у мій край. Але хіба не цікаво, чому всі ті події ставалися з тобою і псували життя? Якби ти зайшла до мене на чай, отримала б усі відповіді.

— Мабуть, це не так важливо. Важливо те, що я відчула, що маю зробити. А ви знаєте відповідь? Причини невдач?

— Звісно, знаю. І ти знаєш. Ну добре, добре, нагадаю тобі і без чаю. Зроблю виняток для хорошої людини. Хоча, після мого чаю люди таке про себе дізнаються, ха-ха-ха!

— А я, бачте, після місцевої кави дещо про себе дізналася, хе-хе, — радісно мовила Катерина. — І після вареників! Але, мабуть, готова послухати ще трохи правди.

— Дитино моя, пам’ятаєш вступні іспити в університет? Згадай, як готувалася, — Євдокія Іванівна простягнула до Катерини руку і поставила долоню їй на чоло.

Жінка закрила очі і поринула у свої післяшкільні спомини. Катерина згадувала, як вчила англійську, історію, математику. Перед очима блимали образи університетських подруг, викладачів, батьків. Аж раптом жінка зойкнула і підняла повіки:

— Ось воно! Це воно? У вісімнадцять років я пообіцяла Всесвіту, що коли вступлю на бюджет, то віддячу за це: не сприятиму перенаселенню планети, а краще вдочерю чи всиновлю дитину, яка залишилась без батьків!

— Зазвичай такі обіцянки ні до чого не призводять, доню, це просто пустопорожні вигуки. Але ти промовила цю обіцянку при трьох свідках, при повному місяці і у перший день твого циклу. Тому закони Всесвіту спрацювали. І Всесвіт чекає на виконання обіцяного.

Босорка кивнула Катерині на знак прощання і пішла у лісову гущавину.

---

Виявилось, що чоловік Катерини також думав про всиновлення, але не наважувався їй запропонувати.

За кілька місяців бюрократичної тяганини у подружжя Катерини та Віталія Лиликів з’явилися діти: чотирирічний Богданко та його рідна сестричка, шестирічна Адель.

Лілія Олегівна стала сімейною лікаркою всієї родини Лиликів. І ні, вона не сповіщала босорку Євдокію про той приїзд Катерини. Хіба що подумки.

freepik.com