Ціна помилки

Ну що ж, сьогодні вранці я ще раз переконався, як виглядає ціна помилки… Навіть не знаю, як це краще сказати — можливо більш правильним буде ціна втоми. Бо те, що ми з дружиною у суботу ввечері (на ніч з суботи на неділю) не накрили виноград, було викликане саме втомою. Втомою від цієї рутинної справи — щовечора робити одне й те саме. А коли ми побачили суперечливі прогнози погоди — одні джерела обіцяли заморозки, інші — ні — ми обрали ті, які були вигідніші для нас. Просто не хотілося знову йти й накривати. Обрали зручні прогнози, хоча правильніше було б орієнтуватися на найгірший сценарій.

Якби жоден прогноз не обіцяв заморозків — то окей, можна було б дозволити собі не накривати. Але коли прогнози суперечливі — краще все ж зробити зусилля. Не зробили. І от сьогодні зранку, коли я відкривав виноград, один із кущиків, який ще два дні тому був зелений і гарний, став чорний. Почорніла лоза, молоде листя. Вчора, відразу після заморозку, здавалося, що нічого страшного не сталося, але, як видно, все проявляється з часом — минула доба, і от результат. Виглядає дуже, дуже сумно…

Думаючи про виноград і заморозки, я мимоволі провів паралель із ситуацією в Україні. З цією війною, яка триває. Ми всі мобілізувалися — хтось буквально, хтось у сенсі волонтерства: плели сітки, допомагали, жили цією боротьбою. А потім прийшла втома. І ще очікування — важкі, тривожні. А згодом більшість суспільства наче втратила відчуття небезпеки. Війна перестала здаватися реальною загрозою — хоча вона не припинилась. Вона кровава, страшна, і триває досі. І Росія, її еліти, Путін, та й усе населення — не збираються зупинятися. Їм це вигідно. Їх нічого не стримує. І це найстрашніше — бо ми, українці, часто обираємо зручні прогнози. Як ми з виноградом. А реальність може виявитися такою ж жорстокою, як нічний заморозок, якщо їх можна порівнювати звісно. Мені здається, суспільству треба стрепенутися. Зібратися знову, доки ще не пізно. Але я не знаю, як саме це має відбутися…

А щодо погоди — то цього ранку природа вирішила додати ще й град. Добре, що він тривав хвилин п’ять, не довше. Я саме почув шум, вийшов на балкон — і побачив, як сипле по полуничних грядках. Вони були відкриті. Якби град був сильніший чи крупніший — міг би знищити все, що ще не змерзло. Але, слава Богу, обійшлося.

Сьогодні я також обробив смужку землі, де дружина вже висадила троянди. На фото їх ще немає — це було пізніше. Там буде зона квітника. Можливо, посадимо ще якісь рослини, дерева. Я все ще мрію посадити звичайну сосну. Одну чи кілька. Можливо, восени, якщо не забуду, нарешті викопаю десь поблизу й пересаджу сюди.

Погода вдень була дуже мінлива. Вийшов на вулицю — холодно. Вдягнувся тепліше. Потім виглянуло сонце — як тепловий обігрівач! — і стало надто спекотно. Зняв фліску, лишився в легшій кофті. Потім знову налетів крижаний вітер — вдягнув ще безрукавку зверху. Ось так і ходив туди-сюди, як цибулина. Перепади були не лише температурні, а й світлові. То темно й похмуро, то раптом — сліпуче світло.

І от під вечір стався дуже красивий момент. Побачив темну хмару — і крізь неї, з маленького віконця, пробився один єдиний промінь світла. Наче прожектор, спрямований із небес на землю. Це вже не вперше — кілька днів поспіль сонце знаходить спосіб показатись перед заходом. Попри хмари, попри сірість — воно виривається й шле свої золоті промені вниз. І все навколо вмить стає теплим, золотим, живим.

І водночас — у повітрі вже тягне холодом. Заморозки наближаються знову. Треба йти накривати все, що ще залишилось. Бо, хоча вже багато чого змерзло — не все. Треба рятувати те, що можна.

Погода цього травня — ніби зима заблукала, або весна не може себе знайти. Я вже казав і повторю ще: не здивуюсь, якщо в червні ще будуть заморозки. Але дуже, дуже не хочу цього. Хочеться вже справжнього тепла. Літа.