Сумний день

Сьогоднішній день був сонячним і теплим, мов би на противагу тій сумній та трагічній події, яка трапилася напередодні. Бо я прокинувся, від слів дружини "...як загинув? Не може бути!" Виявилося, що загинув її двоюрідний брат. Ні, не на війні, якось навіть безглуздо, якщо до смерті можна застосовувати такі терміни. Потрапив під колеса автобуса на зупинці. Я точно не знаю як це сталося, мабуть трагічна випадковість, яка поламала життя двох родин.

Звісно, у час війни, як би це не звучало цинічно, таким нікого не вразиш, майже щодня когось ховають, а відлік смертей іде на десятки тисяч (а може й більше), та все ж без тата залишилася п'ятирічна дівчинка, без чоловіка - молода дружина, а без сина - батьки, інший син яких воює, був на фронті ще в 14 і побував в полоні під Іловайськом.

Такі новини з самого ранку, на додому до звичних новин з фронту, де за словами "Окупанти незначно просунулися на такому-то напрямку" ховається гірка правда, що позиції так просто ніхто здавати не буде і за це точно хтось заплатив життям, не додали позитивного настрою, який би у звичайних умовах точно з'явився б у мене, бо ж день справді був чудовим, з точки зору погоди, хоча й дещо вітряним. А небо просто неймовірно блакитним.

А рутина долає усе і я мусів зайнятися запланованими справами і таки з'їздити до Яворова, щоб нарешті написати заяву на отримання посвідчення багатодітної сім'ї у місцевому відділенні соцзахисту.

Це зайняло достатньо багато часу, а з дорогою взагалі пів дня. Ну і через десять днів обіцяли зробити, хоча може вже й після нового року.

Ну і рефреном до настрою сьогоднішнього дня сфотографував вхід на старий цвинтар, розташований маже в центрі містечка.

Я ледве впорався до вечора, коли мав посидіти з малим, бо дружина хотіла поїхати на парастас до брата. Але я встиг, а потім провів чудово вечір з чотирма дітьми (бо брат дружини ще й свою донечку привіз, бо не мав з ким залишити).²