RIP пан Миша

Привіт, друзі. Ну що, настав час готувати мій щоденний допис. Він не надто цікавий, бо не про щось екстраординарне, а радше про звичайний, рутинний робочий день. Але, з іншого боку, в нашій групі більшість дописів саме такі, і далеко не всі з них нудні. Тож сподіваюся, що й мій запис когось зацікавить.

Чому в мене виникають такі сумніви? Бо останнім часом здається, що мої дописи стали не надто цікаві. Можливо, мало коментарів… А можливо, загальний рівень активності у спільноті впав після того, як @o1eh перестав усіх нас заохочувати своїми невеличкими призами. Хоча річ була навіть не у призах, а в самому елементі змагальності. Наскільки я знаю, загальна статистика й надалі ведеться (хоч я спеціально не перевіряв), але без Олега воно якось не працює у нашій спільноті 😉. Адже саме він шукав результати, підсумовував, публікував. Можливо, просто ми всі втомилися — і тому кількість коментарів знизилася.

Ну добре, закінчу з «вступом» і перейду до основної, щоденникової частини.

Сьогодні хочу розповісти про другу половину дня. Найцікавіші моменти, які варто згадати, відбулися саме тоді. Дружина поїхала, на зустріч із подругами, тож діти залишилися на мені. Старших особливо доглядати не потрібно, а от за Максимом треба нагляд. Тож ми з ним пішли на прогулянку, щоб він заснув у візочку. Це вже була пообідня година — десь близько четвертої — і він заснув дуже швидко.

Я, звісно, міг би спробувати приспати його на руках, але у візочку — надійніше. Тим паче він завжди з охотою йде «дивитись на бі-бі» (тобто на машини), а потім засинає. Ну і, по-третє, мені треба було купити цвяшки (ті самі цвяшки до вагонки, якими я прибиваю краї, а також кутики там, де не влазить степлер). У магазині взяв залишки з пакета, а заодно купив собі морозиво. Треба ж іноді себе потішити — захотілося солоденького. Люблю я морозиво, що вже тут зробиш.😊

День був переважно сонячний, але холодний (таке небо як на першому фото радше рідкість) . Час від часу налітав пронизливий вітер, і тоді ставало зовсім не по-літньому. Якщо ж світило сонце — навіть припікало, і було досить тепло. Але варто йому було сховатися за хмари — одразу ставало холодно.

Попрацювати особливо не вдалося, бо ввечері треба було ще й дітей нагодувати та приділити кожному трохи уваги. Вони, як завжди, всі троє «змагалися» за неї. У підсумку зробив менше, ніж планував. На друге заняття з футболу дітей мала вести дружина — адже сьогодні був її робочий день.

P.S. Пан Миша

Геть забув про це.
Діти покликали мене, щоб показати щось «надзвичайне». Привели на місце, де вони поховали мишу. Поховання було виконане за всіма правилами: зробили хрестик із гілочок, поклали квіти, а на табличці (на папірчику) написали: «Пан Миша. 2 місяці».

Я так зрозумів, вони вирішили, що миша померла у віці двох місяців. Але насправді вона точно не загинула своєю смертю — її прикінчила Міка. Я особисто вже з десяток мишей і кілька пташок закопав після неї, але ніколи не робив ні хрестиків, ні табличок, ні квітів.

Я суворо перепитав дітей, чи вони брали мишу руками. Вони сказали, що ні — використали лопатку. Та й, загалом, усе робила сусідська дівчинка, яка прийшла в гості. Наші ж тільки допомогли з хрестом, квітами й табличкою😁 .

Я пояснив, що тваринам зазвичай хрестів не ставлять. Але потім пригадав, як у дитинстві теж поховав пташку — то був або ворон, або маленький яструб. Я його підібрав пораненим, намагався лікувати, годував… але він здох наступного дня. Я дуже засмутився і влаштував йому «урочисті похорони» з хрестиком і всім, як належить. Хоча й тоді батьки мені казали, що тваринам таке не роблять.

То ж моїм дітям це радше була якась гра, бо вони ту мишу навіть живою не бачили, то ж я як міг пояснив їм цю різницю.