The Diary Game : Мирні спогади

Всім привіт!!!

Сьогодні від суму передивлялася старі фотографії, (і зараз в думках заграла пісня Кузьми Скрябіна)... Мирний час, як воно колись було, похід за грибами, на рибалку, на природу, у гості, прогулянки під мирним небом.

Не хочу про сумні думки, пригадаю зараз більш меньше веселу історію. Цій фотографії вісім років. Я стою на мосту та вдивляюся вдалину. Під ногами шумить бурхлива річка, небо ясне як сльоза, а я стояла втомлена, проте вигляду не подаю.

Діло було так, мама я і моя донька вирішили піти в найближче село, бо там є гарний ліс. В ліс нас потягло тому що мама моя ну дуже любить запах сосен, ялинок і всякого такого. Ну як то кажуть "Мічуріна у спідниці" потягло на лоно природи. Ще у нас була ціль назбирати грибів.

Прийшли ми у те селище доволі швидко, бо всю дорогу йшли та жартували, уявляли яким гарним буде відпочинок у тому лісі. Оце надихаємося хвоєю, оздоровляться легені та буде що згадати. А згадати реально є що, бо коли ми поверталися додому, тупо загубилися у тому лісі.

Блукали стежками, шукали хоча б якісь орієнтири, і як назло селище поряд, а ні одної людини в лісі немає! Одні ми оце три дівчинки приперлися по гриби. Треба були моїй мамі ті гриби? Треба були їй ті сосни та хвої?😅 Це зараз весело згадувати, а тоді ми дуже з моєю донькою та мамою злякалися, що загубилися у тих краях. А от мама герой, вона розуміла, що завела нас як Іван Сусанін у якийсь блуд. Але ж човпе разом з нами, навіть не подає вигляд що ми заблукали.

Коротше то був цирк, а не мандри по лісу. Хтось з нас тоді почув як десь вдалині голосно лаж собака, і на той голос ми швидко йшли. Йдемо, йдемо, а просвіту і не видно, вже і собака замовкла, а нас занесло напевно геть не туди 😅. Нарешті ми почули нул машин, значить десь поряд є дорога! Ну коротше а далі ви поняли да, стою я на мосту, втомлена і в ахєрі від такого відпочинку😅... Хтось мене сфотографував, чи мама чи донька, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише одне, я так образилася на маму, що не хотіла з нею розмовляти.

Зараз це такі дрібниці, я б і не подумала ображатися, проте тоді як мені здавалося, то був суцільний стрес. Тоді я ще не знала, що насправді таке стрес, і що є набагато страшніші речі. Оце такі сьогодні на мене спогади нахлигули. Ну і в завершення, покажу вам свого котусика, він у мене якийсь дикун, на руки не йде, лише дає іноді себе погладити.

Це так, щоб розбавити допис фото, бо однієї фотографії якось мало. Всім тихої ночі.

________💛💙________

Все буде Україна!

---