Інтерн психіатр та Босорка

Тема 257 (інтерн лікар-психіатр)

— Привіт друзі, — вигукнув Микола, заскочивши в невеликий кабінет, з відлупленими шматками шпалер на кожній із стін, сірою стелею із незрозумілими плямами, старими вікнами та великою кількістю книг. Деякі з книг навряд чи хтось брав до рук, як мінімум кілька років. Шар пилу на них повністю змінив колір обкладинки. На кожній із стін висів портрет того чи іншого відомого психіатра. Саме такий, нікому не потрібний, вигляд мала аудиторія, де займались лікарі-інтерни кафедри психіатрії, які вже через кілька місяців мали стати лікарями-психіатрами без надокучливої приставки інтерн.

Згенеровано АІ для цієї розповіді

— Ну ти як завжди, вже 30 хвилин як почалась пара. Тобі знову повезло, що куратор зайнятий і не має до нас діла — відповіла його одногрупниця Марина, найбільш відповідальна учениця, яка не даремно була старостою. Група була зовсім не велика, і це зрозуміло, психіатрія не сама престижна професія серед лікарів. Тут і грошей багато не заробиш і пацієнти всі дивні. То ж, йшли сюди не менш дивні за пацієнтів студенти. Хто за покликом душі, а хто через неминучі випадковості. Миколина група складалась з 10 інтернів, з яких регулярно на зайняття ходило ну максимум 6-7. На всю групу, крім Миколи був ще один хлопець – Степан.

— Та я і так рано, все одно раніше ніж через годину до нас рідко, хто заходить. Спорим, що і сьогодні прийдуть не раніше дев’ятої? — відповів Микола.

— От тобі завжди тільки б посперечатись, та побитись об заклад. Ти б краще вже починав до КРОКу готуватись, часу зовсім мало залишилось, хоч і п’ятниця, а щось почитати таки можна. — Втрутився в розмову Степан, збитий, високий чорнявий юнак, що сидів поруч з Мариною. Степан завжди впрягався за Марину, як не крути вона була його наречена і він відчував особливе бажання в черговий раз показати свою турботу, яка часом переходила усі межі.

За цей час Микола вже дійшов до Степана, протягнув, та потиснув йому руку, а іншою, від душі, постукав по спині. Отримав свою порцію хлопків по спині, і всівся на місця позаду пари.
По дорозі Микола добряче захекався, як не крути а запізнюватись він ніколи не любив. Він навмисно приходив на 15-20 хвилин пізніше, адже раніше все одно нічого цікавого не починалось. А сьогодні, щось затримався і вже навіть трохи почав нервувати, дивлячись на годинник де цифри нестримно наближались до 8:30. Так поспішав, що теплого осіннього дня навіть трохи спітнів. Зняв окуляри і вмився вологою серветкою. Це була звична практика, після того як його поодинокі прищі почали частішати. Правою рукою поправив розкуйовджене кучеряве світло-русе волосся, яке ніколи не слухалось, і почав прислухатись до розмови попереду.

— Та не вигадую я, тітка казала що після візиту до босорки енурез у сина як рукою зняло — Розповідав Степан.

— Тобто до 13 років нічого не допомагало, а тут поговорив і босоркою і все пройшло? — Заінтриговано відповідала Марина.

— А чого тітці брехати? От як не допомогла консультація нашого професора, про яку ми домовлялись минулий рік, то не допомогла. А тут, тітка каже, що в них вже другий сухий тиждень. Та, і в цілому, син став куди спокійніший. Тітка не нарадується.

— Ого, а ще щось про босорку розказувала? — Ще з більшою увагою перепитує Марина.

— Казала. В Старих Мухоморах всі знають цю босорку, до неї приїздять звідусюди, бідні, багаті, навіть із закордону. Казала, що в босорки є надприродні здібності, які дістались їй як 7-й народженій доньці від 7-ї народженої доньки.

— Та це ж як у Відьмаку, що ми дивились…

— Так, ще кажуть ніби вона бачить те, що не бачать інші, може спілкуватись із покійниками і ще витворяє інші…

— Степан, що ти вигадуєш? — перебиває його Микола.

— Та не вигадую я, мені це все тітка розказувала, нащо їй вигадувати?

— Ти зараз казки розказуєш, не може людина мати екстрасенсорні здібності, чи як їх там. Ця ваша босорка, всього на всього, стара сільська божевільна, що вивчила психологію людей і зараз водить усіх за носа. Це все слухи та вигадки і фантазії старих людей.

— Якщо, ти такий впевнений, поїдь до босорки і доведи що вона не має цих здібностей, запропонував Степан.

— Легко, споримо — Миттєво погодився Микола, протягуючи руку, завтра ж і поїду.

— По рукам — Степан схопив висунуту вперед руку і добряче стиснув її.

Не встигли хлопці розжати руки, як в кабінеті пролунало: «Ба-ба-х!!!»
Впавший із стіни портрет Юнга, не тільки спричинив гучний звук та підняв справжній гриб пилу, а й покликав куратора, що прибіг на гуркіт…

Згенеровано АІ для цієї розповіді

***

— Ти хто такий?

— Схоже, що ти взагалі перевчився. Коли останній раз в дзеркало дивився? Що себе не впізнаєш?

— Та я регулярно дивлюсь, в тебе прищів не має, от і не впізнав. Стоп чого я оправдовуюсь. Як так то?

— Не важливо, важливо те, щоб ти не їхав до босорки, нам це не треба — Образ почав розпливатись і все перетворилось на суцільну темряву, в яку проривались такі знайомі слова пісні, що стояла на будильнику: «Вставай, пий чай з молоком, молися на теплий душ»…

Згенеровано АІ для цієї розповіді

Фух, це просто сон… А без прищів я ще гарніший… Невже я боюсь їхати до босорки, що моя підсвідомість відмовляє мене від цього? Та ну ні, навпаки, то той супротив, який треба зламати, щоб стати сильнішим… Ех, хватить валятись, а то просплю автобус до Старих Мухоморів, а на наступний ще пів дня чекати… Так. Раз, два, три встали…

***

— Шеф, Ви в Старі Мухомори? — Запитав Микола водія автобусу?

— Так — машинально відповів водій сільського автобуса продовжуючи займатись своїми справами.

— Ви раптом не знаєте де живе відома босорка?

— Як не знаю, Євдокію всі знають! Я до неї скільки людей перевозив, ого-го. Трохи розгубленим тоном відповів водій, ніби чогось соромлячись.

— Чудово! Зупиніть, будь-ласка, по ближче до її дому, хочу цю стару шарлатанку на чисту воду вивести і довести, що ніяка вона не особлива…
Ще на слові шарлатанка у водія почали лізти очі на лоба, далі він, немов в істеричному нападі, дуже довго сміявся, навіть сльози з очей летіли. Трохи впоравшись зі сміхом, водій мовив:

— Зупиню, зупиню — і знову зайшовся гучним сміхом, на цей раз уже не таким інтенсивним. — Ладно, не ображайся, насмішив так насмішив, «шарлатанку», «не особлива», ну-ну…

Миколу трохи розлютила та здивувала така реакція, але продовжувати глузування над собою в нього не було бажання. Пройшовши в салон, він зручно (наскільки це можливо в сільському автобусі) вмостився біля вікна.

Яка ж мальовнича природа в Україні! Думав, Микола дивлячись у брудне вікно сільського автобусу. Дивно, зазвичай автобус то ідеальне місце щоб доспати, а сьогодні спати зовсім не хотілось. Чому водій з таким соромом відреагував на питання, чи не знає він де живе Босорка в Старих Мухоморах? Як там її, ніби Євдокія, якщо пам’ять не підводить. І побачимо, хто ще буде сміятись, коли я доведу що вона нічого не може а робить тільки те, що все вигадує…

— Хлопче — окликав водій автобуса — Твоя зупинка. Виходиш і йдеш на право по ось цій вулиці, в кінці вулиці є гарно витоптана дорога, яка й веде до хати Євдокії. Та моя тобі порада, поїхали краще зі мною в Франківськ, ти навіть не уявляєш на що ти підписався…

— Дякую, я не з тих хто сходить на пів дорозі.

***

З кожним кроком Миколині ноги ставали все тяжчими, а серце стукало немов барабан в рок піснях. Щось в ньому пручалось усіма своїми силами, до останнього намагаючись відмовити від затії. Дорога від зупинки зайняла всього 10 хвилин, які були чи не найдовшими 10-ю хвилинами в його житті.

Хатину босорки було дуже просто знайти. Під нею, вже з самого ранку, зібралась черга. Микола був 6-м. З кожною новою історією, яку він чув, чекаючи своєї черги, його негативізм ріс. Якби від негативного, зверхнього налаштування можна було б луснути, його б вже давно розірвало.

— От якої тільки маячні не вигадають люди, це ж справжній приклад масового психозу, на основі маячних ідей особливої природи босорки. Зараз я доведу, що всі ці здібності – шарлатанство. Потім можна буде й дисертацію про цей випадок написати. Ммм — Думав Микола, чекаючи своєї черги.

— Вже скоро… — Думок в голові ставало все більше і летіли вони все швидше. Ось зайшла сумна стара жіночка, що стояла перед ним в черзі.

— Так, дію по плану. Кажу, що я ІТ спеціаліст і збираюсь виїхати за кордон, а не можу бо по вуха закоханий у колегу, яка ніби прив’язала мене до себе. Якщо повірить, і почне допомагати, значить я виявлюсь правим і ця бабця звичайна шахрайка... Відчинились двері і з них вийшла усміхнена стара жінка, яка до цього, ледь стримувала сльози, стоячи перед Миколою в черзі.

— Пора — Зібрався, підійшов до дверей, поправив окуляри, вмився вологою серветко, правою рукою поправив розкуйовджене волосся і ступив на поріг.

— Добридень бабуся — Зайшовши в хату, привітався юнак.

— Яка я тобі бабуся? Зачиняй двері, а то ще втечеш. Чого прийшов, хоч сам розумієш?

— Та я, того, ніби прив’язаний до однієї колеги, хочу за кордон виїхати та… Настороженим тоном почав розповідати заготовлений план, та був обірваний різким питанням босорки:

— Тобі що сну було мало? Ладно людей не слухаєш, а себе то чого не послухав?

Приголомшений таким поворотом Микола мовчки сів на лавку, що стояла біля дверей під вікном.

— Я ж нікому про цей сон не розповідав — тільки і встиг подумати Микола. Але впертість, перемогла будь-яку логіку і він запитав:

— Який сон Бабцю?

— Ну що ж, «горбатого могила вправить» — Сказала босорка і пронизливим поглядом подивилась прямо у перелякані очі Миколи.
Все навколо, в один момент втратило будь-які межі, з’явився незрозумілий гул. Голоси, купа голосів, які зливались в один нестерпний шум.

— Стіл, стіни, босорка, о Боже, навіть мої руки, все втратило свої контури і виглядять як голограма. Що трапилось? Як таке може бути? — Ледь не до смерті наляканий Микола спробував обійняти себе за коліна, а руки пройши повз свою ж плоть, зробивши повне коло, опинились на тих же місцях.

— Аааааааааааааааааааааа — перелякано застогнав Микола. А зміни продовжувались, реальність швидко втрачала будь-які межі. З печі, що горіла в кутку хатини, почав доноситись чіткий, моторошний сміх.

— Євдокія, ти кого до нас впустила, ха-ха — сміх змінився в моторошний жіночий голос, що продовжував доноситись із печі.

— Та так, мозгоправ майбутній, хотів довести, що я шарлатанка. Нехай тепер своїми очима побачить, який же він дурень.

— Бабусю, Господом Богом молю Вас, зжальтесь над дурнем, пробачте мене, будь-ласка, поверніть мені назад моє тіло, верніть мене назад — Трішки відійшовши від ступору Микола, почав крізь сльози відчаю молити про пощаду.

— О такої, так ти ж ніколи в Бога не вірив? А зараз що, повірив?

— Вірю, бабуся, вірю, вірю, … , вірю!!! — Крізь сльози продовжував повторяти, юнак.

— Ладно, що з дурня взяти?! — і як трісне переляканого хлопця чимось по голові. Микола не встиг роздивитись, що то було, все перед очима поплило і висіялось зірочками. А боляче як було, що аж очі не відкривались.

***

Спочатку зник гул, далі = розвіялись зірочки перед очима, і голова вже не так сильно боліла. Микола розплющив очі і з величезною радістю зрозумів, що знаходиться в тій хатині, куди тільки но заходив. О, і руки вже ясно відчувають предмети. — Фуххх, з небувалим полегшенням зітхнув Микола.

— Рано розслабився, я тобі сюрприз приготувала. — Прошепотіла ззаду на вухо босорка, що вже сиділа поруч хлопця. Микола ледь головою не проробив дірку в стелі, так високо підскочив від цих слів.

— От тільки будеш із зверхністю до людей ставитись, так і буде мі світ в твій прориватись. І запам’ятай, раз і на завжди: «Все можливо». А зараз, мерщій на вулицю з моєї хати, доки я не передумала.

Миколі двічі повторювати було не потрібно, вискочив з дверей, як ошпарений і швидко побіг як найдалі від хати.

— Ох і дурень, ну ні чого, життя ще навчить. До зустрічі Микола Іванович, ще зустрінемось, подумала босорка…

The END

Ось така от історія. Майже з хепіендом :) Цо за історія, я пояснював в ось цій передмові - "Інтерн Психіатр і Босорка" - підготовка до розповіді ...

Підсумки 2023 року

З Україною в серці 💙💛, разом до перемоги!

Підтримайте, будь-ласка, канали переглядом та підпискою:

Zen and Beyond 🪞

Бік Той