Вигадане оповідання.

Всім привіт... 🙂

Катерина підходила до багатоповерхівки, в якій прожила все своє життя. У неї був чудовий настрій, на вулиці стояла гарна, сонячна погода. Дорога з університету проходила через місцевість, густо засаджену бузком. П’янкий аромат викликав приємні відчуття ейфорії, що супроводжувалися пристрасною жагою до пригод.

Поруч з її домом будували ще одну багатоповерхівку. Катя звернула до накриття, облаштованого для безпечного проходу повз будівництво. На виході з нього її зупинили дві дівчини та запропонували зіграти невеличку епізодичну роль у фільмі, який знімали в парку за кілька кварталів звідти. Катруся не роздумуючи погодилася. Якби дівчина подумала — відмовилася б і не витрачала свого часу. Або хоча б задала кілька запитань перед тим, як дати згоду, розпитала б про роль. Але не сьогодні… Сьогодні в неї був дуже гарний настрій. Вона хотіла пригод і була готова до експериментів.

Підійшовши до знімального майданчика, дівчина вперше відчула сумнів. Професійна техніка, величезна команда, гримерка — це була не аматорська зйомка, стало лячно, адже в неї не було подібного досвіду, та й про процес виробництва кінострічок Катя знала небагато.

Однією з дівчат, які привели її, була режисерка фільму, інша — головна героїня. Вони були дуже милими, з ними було легко і зручно. Дівчата заспокоювали Катерину, говорили, що роль буде невеликою, камера більшість часу зосереджуватиметься на її руках, а слів — усього один абзац. Сказавши це, режисерка передала аркуш А4, на якому і справді був лише один абзац. Але текст виявився дуже складним…

По спині пробігла вогняна хвиля. Катя відчула агресію й хотіла відмовитися від зйомки. Але в колективі була така тепла атмосфера, що гнів швидко перетворився на милість. Її так щиро підтримували. Завчити текст «на зубок», не вимагали — звук записують на чорнову доріжку, потім переозвучують у студії.

У Каті було небагато часу на ознайомлення з текстом. У гримерці акторам швидко підправили макіяж, і вся команда мала йти на знімальний майданчик.

За сценарієм Катя була відвідувачкою парку, яка мала читати напис на інтерактивній плиті — з заплющеними очима, через дотик. Напис був виконаний шрифтом Брайля. У цей час до неї мала підійти головна героїня й запитати, що там написано. Іншого тексту там не було. Дівчина, не обертаючись і не зупиняючи руху пальців, мала передати зміст напису. Режисерка показала всі рухи й запевнила, що під час діалогу зніматимуть лише руки, а помилки в тексті легко можна буде переозвучити.

Дівчата провели кілька репетицій. Режисерка допомагала Каті правильно відтворити всі рухи, направляючи її не лише словами, а й дотиком — після чого почалася зйомка.

Наша героїня провела пальцями по першому напису, камера сфокусувалася на її руках.

Уроки гри на фортепіано не пройшли даремно — дівчина мала довгі, красиві пальці й змогла граційно передати потрібний рух. Все виглядало ідеально.
Але, коли треба було проговорити текст — Катя розгубилася. З голови вилетіло абсолютно все. Вона не змогла згадати жодного слова. Усередині спалахнув вогонь гніву, викликаний незручною ситуацією.

Катя звернулася до знімальної групи: сказала, що в неї нічого не вийде, що вона нервує й хоче залишити знімальний майданчик. Їй було щиро шкода, що все так склалося. Тоді режисерка попросила зробити ще один — останній — дубль.

Камера була знову спрямована на руки дівчини. Молода режисерка стояла позаду. І коли Катя мала почати говорити — вона провела руками по її плечах, так само, як робила це раніше. І сталося щось дивне.

Дівчина відтворила весь текст дослівно. Ідеально. Без затримок, без пауз і помилок. Її голос був спокійним, рівним. Вона говорила слово в слово, точно за текстом — з такою легкістю, ніби вчила його протягом місяця, і знала настільки добре, що могла б повторити і через десять років…

Як таке можливо?

Такі самі дотики режисерка робила й під час репетицій, коли заспокоювала її, надаючи впевненість у рухах.
Катерина чула про кінестетичну пам’ять — але такий ефект здавався неймовірним. Через стрес і перенапруження, яке все ще жило в тілі, попри те, що сцена пройшла ідеально, в її голову почали залітати дивні думки.

Думки про те, що такий результат неможливий, адже до фінального результату вона зовсім не памʼятала текст, не могла згадати жодного слова з нього …
Події фільму показували майбутнє, а текст був технічним — складним і насиченим. Його справді було важко запам’ятати, тим паче за такий короткий термін.
Щось усередині кричало: це все — неправда.
Реальність навколо здавалася несправжньою. Такою ж фальшивою, як кадри кіноплівки.
Так не буває. Це все — якась матриця….

Через кілька хвилин Катя отямилася: вона була в стазис-капсулі — камері для сну, як у фантастичних фільмах. Поруч проходила медсестра.

Катя закричала — її шия відчувала біль, хоч її ніхто, ніколи не душив мотузкою, та відчуття були такі, немов вона це пережила. Катя трималась за шию правою рукою і відчувала, що на ній не було ніяких ушкоджень. Медсестра підскочила, її обличчя було переляканим. Вона відкрила кришку капсули, її руки трусилися. За пару секунд вона зуміла заспокоїлася і з професійною точністю зробила дівчині інʼєкцію. Свідомість Каті відключилася.

За мить вона вже була в іншій лікарняній палаті.
Поруч стояли ті самі дівчата, з якими вона сьогодні познайомилася. У вазі — букет бузку.

Можна було подумати, що Катя просто перенервувала, їй стало погано, і вона знепритомніла. А все, що сталося — дивний, химерний сон.

Якби не біль в шиї. Та слід від інʼєкції на руці...

The End

Ілюстрації - chat GPT, Dream machine.
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ, ПІДТРИМКУ ТА КУРАЦІЮ.