Письменницький блок

Останнім часом стало якось важко писати. Нема ідей, нема натхнення, нема сил. Ловлю себе на тому, що постійно живу в очікуванні повітряної тривоги. І заспокоююся лише коли починає вити. Якісь вибрики психіки. Мабуть тому, що тривала тиша означає лише одне — на нас полетить разом більше цієї руснявої гидоти.

Життя як на паузі. Ну тобто я функціоную: ходжу на роботу, годую собакс, закриваю-відкриваю птахів. Ось навіть машину відремонтувала. Ще є сад, прибирання в будинку і на подвір'ї — усе це тягнеться і тягнеться, і схоже, що доберуся до кінця лише десь восени. Але все воно як крізь павутину: липне, не дає нормально рухатись і навіть вільно мислити. Собакси дивляться на мене своїми очима, в яких нема жодної тривоги, — і я іноді думаю, що вони у цьому щасливіший за мене. Вони живуть тут і зараз, не думають ні про ракети, ні про економіку після перемоги. Просто чекають мене з роботи, мріють про прогулянку та миску з їжею.

Я функціоную — але саме функціоную, не живу. Є різниця. Жити — це коли встаєш із якимось передчуттям дня, із думками наперед, із бажанням щось створити або хоча б придумати. А зараз я просто виконую задачі. Щось зробила в саду — добре. Підмела двір — молодець. Погодувала всіх, хто тут мешкає, — значить, день не змарнований. Прибрала хоча б частину кімнати – о, це все досягнення! Маленькі перемоги маленького виживання, ілюзія контролю над власним життям.

Сьогодні думала, як ми будемо жити, коли все скінчиться. І розумію, що я й гадки не маю. Ну воно зрозуміло, що фінансово стане врази важче, адже закінчення війни завжди посилює економічну кризу. А решта? Ми навчилися жити у війні — і мабуть починаємо забувати, як жити в мирі. Як це — лягати спати без думки про те, чи буде завтра? Як це — планувати відпустку, а не евакуацію? Як це — просто тиша, яка означає просто тишу? Після окупації я боюся тиші. І коли зникає звʼязок.

І ще я думаю про дітей. Ще трохи — і стануть цілком свідомими діти, які ніколи не жили в мирі. Діти, для яких тривоги, ракетні обстріли, пожежі, військова техніка на вулицях — це як інтернет для зумерів. Просто фон. Просто контекст існування. Вони не знають іншого світу — і коли він нарешті настане, їм теж доведеться вчитися заново. Може, навіть важче, ніж нам.

Як назвуть це покоління?

А ще я хочу поділитися несподіваною розмовою з ШІ. Чесно, я просто офігела. Треба мені було для іншого блогу фрагмент російською (під переклад). І ось що вийшло…