Шаман. Дорогами життя#3
Поїзд все далі рухається в напрямку до східного кордону з Україною. Зазвичай, у вагоні я відразу засинаю, однак сьогодні день особливий і думки про майбутню зустріч в Києві не давали мені спокою. Адже знахідка на Поштовій площі за науковими мірками повинна була зацікавити бодай світову наукову спільноту. Та події на сході України, війна з Росією накрила собою весь науковий інформаційний простір темним простирадлом.
Про що мова? При ритті котловану під черговий торговельний центр на Подолі, будівельники відкопали фрагменти огорожі стародавнього міста з брусу та якість артефакти. По ствердженню фахівців, працюючих там, це культурний рівень 8-10 століть!
Для будь-якої столиці світу це сенсація! Проте, не для Києва, який всі питання історії неофіційно погоджує з колишньою офіційною наративою. І потім: я зовсім не впевнений, що знахідки зможуть вписатися в академічні наукові канони. Адже по Никону там не має бути виробів старіших за 10-11 століття. Тоді їх можна було б віднести до стародавньої православної епохи «Київської Руси», накрити скляним ковпаком і показувати туристам.
Однак, за інформацією деяких ЗМІ, там віднайшли предмети не православного змісту - вироби з письмом, абсолютно не старослов'янським. Саме ця новина найбільш сколихнула мене.
Здається, ми під'їхали до станції Львів, де поїзд за розкладом повинен був стояти біля півгодини. Втомившись від власних думок, в передчутті «київського чуда», я приліг на попередньо постелене ліжко. По вагону «шелестіли» пасажири з іх нерозбірливим гомоном.
Вже засинав, коли двері в купе тихо відчинилися і хтось увійшов. Те, що це була саме жінка, я швидше відчув...
«Супрун, прокидайся. Мстислав тебе викликає! » - її гучний голос дзвінком рознісся по залу.
Я підхопився, поправив шаблю на боці і рушив за дівчиною. Це була дружина галицького князя росів, донька половецького хана Котяна, яку я супроводжував.
Мабуть останні події та довга дорога мене настільки втомили, що я хапав ледь не любу мить для відновлення сил.
Якось на прохання мого бойового товариша, що входив до охорони самого Котяна, мені вперше довелося супроводжувати з Саксину (Крим) в Галич його доньку. Аргументував, що знайомство з князем мені знадобиться. З того часу мої стосунки з князем Мстиславом стали довірливими.
Розмовляти їхньою мовою мені доводилося з дитинства, так як мати моя народжена на скіфській землі. Але ж і дорогу добре вивчив, тому як років з десять супроводжував королівську пошту по лінії Буда - Яси-Саксин-Мадярка(нині Буденновск на Ставропіллі).
Цю пошту, за прикладом так званої «летючої» монгольської, створив ще нащадок самого Гатили на ім'я Фоньод. Той навчався в Каракорумі(до кінця 13 століття столиця монгольського Союзу племен). А з Каракоруму в Мадярку раз на тиждень приїздили монгольські гінці. Далі до Будайских гір за долю конфіденційної пошти відповідав я, а тому був знайомий і з королем угорців Белом, до охорони якого ще входив мій батько. Фортеця Галич зовсім поруч з Ясами і зазвичай, коли закінчувалось завдання на скіфській землі, далі мені доводилось приєднуватись до угорського супроводу.
Мстислав Удалий привітно зустрів мене, але розмова не клеїться з самого початку. Князь росів помітно нервував. І тільки після «слухаю на вас» та довгої паузи, Мстислав, накінець промовив:
«Супрун, ми знайомі не один рік. Ти частенько буваєш в дорозі і багато чого чуєш про справи на сході. Чутками наповнена і наша земля. Кажуть, звідти на нас насувається велика небезпека. Та й дружина моя передала від свого батька, воєводи Котяна послання, де він звертається з проханням допомоги» - князь знов замовкає надовго.
«Чи відомі тобі бодай якісь плани Каракоруму? Поговорюють, монголи таки витягали з піхви окровавлену шаблю» - тихо запитав він.
Мстислав знав і про мою звичку відразу не відповідати. В цьому ми були з ним схожі. Я ж, в свою чергу, добре розумів, що саме цікавить галицького князя, а тому зважував наслідки відповіді.
«Витягти з піхви окровавлену шаблю» значило, що гонці від Правителя Союзу пішли по союзним племенам зі звісткою, збиратись до великого походу.
І дійсно, по своїй службі певна інформація «з вуст в уста» до мене потрапляла, але зміст пошти відомим мені не був.
«Якщо вас турбує доля половців, то скажу прямо, небезпідставно. А чи існує небезпека для росів?... Міркую, що про поразку алан і кунів на Кавказі від їх передового загону вам вже доповіли. Ці ж сили обов'язково прийдуть слідами половців сюди. Мені відомо, що ті повинні були почути заклик монгольського Правителя Союзу племен та приєднатись до Золотої Орди. Але ж вони наказ проігнорували. По королівській Буллі це зрада».
І знову довга пауза.
«Як швидко вони зможуть тут опинитися?» - раптово запитав князь.
На подив самому собі я відповів майже одразу:
«Через повний місяць будуть в Саксині».
Далі пауза затягнулася надовго.
«Чому ж ординці через Кавказ зразу пішли на алан?» - собі в уса бубнів князь.
Я вже був готовий відповісти, але не встиг.
«Мабуть, через союз з половцями».
А потім додав:
«Значить, або ми їх, або вони нас».
Швидкоруч подякував і горою стоячому на вході, кремезному тисячнику Яровому кинув:
«Забезпечте Супруна всім необхідним і проводьте до кордону».
Я швидкоруч вийшов з зали і мало у дверях не налетів на дружину князя. Почув її тихий голос: ...
«Вибачте, я випадково»...
Розплющивши очі, примітив, як до темного купе ввійшла нова пасажирка. Мабуть,від різкого руху потягу, вона навалилася на мої ноги. Худорлява, але голос дзвінкий:
«Вибачте, я випадково»...
«Як звати?».
«Марічка».
«Ну ось що, Марійко, почувай себе вдома. А як голодна, візьми зі столу мою вечерю».
З надією на продовження сну, повертаюсь на інший бік.
Та чи сон то був?...