Олександр Кочетков: Збереження чинної влади – це відмова від лікування важкої хвороби
Ось і не просто позначилися, а зафіксувалися три взаємовиключних електоральних вектора. Ідеться саме про вектори, а не про персоналії. Коли суспільство визначиться з напрямком, то персоналії стануть очевидними.
Перший вектор: збереження і максимальна стабілізація існуючої олігархічної системи влади. Це Петро Порошенко, Юрій Бойко, Олександр Вілкул і персонажі подрібніше.
Так, в їхньому політичному просторі неминучі косметичні зміни – нова парламентська більшість, нові спікер і прем’єр, але суть влади як інструменту наживи для тих, хто дорвався, залишиться колишньою.
У цьому просторі маски скинуті: вони публічно заявляють, що корупція – основа їх діяльності, що вони готові залишитися у владі за допомогою хоч Кернеса, хоч Труханова, хоч Медведчука (читай – Путіна) і інших антиукраїнських персонажів. Вони не мають наміру звітувати про виконання попередніх обіцянок, вони не замислюються про майбутнє. Важливіше уникнути відповідальності, а потім – як складеться.
Другий вектор: системна опозиція. Це Юлія Тимошенко, Анатолій Гриценко, Андрій Садовий, Руслан Кошулинський та інші. Їх відмінна риса в тому, що вони не новачки в політиці, мають партійні структури (можуть захистити результат голосування), мають намір брати участь у парламентських виборах.
Їм обов’язково доведеться міняти систему влади – в тій чи іншій мірі. Тому що опцію «красти і жити за рахунок зовнішніх траншів» Захід вже закриває. Непримиренних опонентів в Україні у цих політиків багато, тому їм доведеться зшивати країну. А також робити економіку більш ефективною, інакше ніхто з них не дотягне до закінчення першого терміну.
Зверніть увагу: я не стверджую, що обов’язковий ривок на краще. Я говорю про те, що зміни в системі влади будуть продиктовані як зсередини країни, так і зовні. Це – не гарантія поліпшень, але шанс.
Третій вектор: несистемна опозиція. Володимир Зеленський, Святослав Вакарчук, Дмитро Гнап та інші фігури, популярні поки лише на просторах ФБ. Це ті самі нові обличчя, не обтяжені ні політичним досвідом, ні загальнонаціональними командами.
У цьому їхні і сила, і слабкість. У цьому просторі існує рівноймовірність будь-яких рішень, як відмінних, так і безглуздих. При цьому впевнений, що Зеленського або Вакарчука не зможуть довго утримувати під контролем будь-які фігури, що стоять за ними.
По суті, вибір суспільством несистемної опозиції – це гра ва-банк: виграти все або все програти. У минулі роки ставка на нові особи не спрацьовувала – згадайте фіаско «Озимого покоління». У нинішній час можливо все.
Узагальнюємо. Збереження у владі нинішніх – це громадська відмова від лікування важкої хвороби, на кшталт алкоголізму, яка гарантовано призведе до летального результату.
Системна опозиція – це намір вдатися до традиційної вітчизняної медицини. Їй багато хто не довіряє, лікуватися там довго і складно, але вона під рукою.
Вибір несистемної опозиції – це ставка на нетрадиційну медицину: екстрасенси, хилери, виправлення карми. Буває, що спрацьовує, але частіше – ні.
Моя думка: як завгодно, хоч традиційно, хоч нетрадиційно, але лікуватися.
Джерело: Олександр Кочетков