Дмитро Савченко: Досить героїв

Коли на 1м квадратний стається зашкал героїв, їм нічого не лишається як гризти глотки один одному. Якщо їх не зупинити, вони в найвидовищному канібалістичному жанрі пережеруть себе.

Герої почасти контрпродуктивні. Ображаються у разі невизнання, спиваються та матюкають один одного і життєві реалії.

Вони тугі на кооперацію зусиль, адже жага лідерства та пубертатне міряння пісюнами, зазвичай, мало сумісні зі здоровим глуздом.

А відтак, з доцільністю.

Якщо ви сумніваєтесь у моїх словах, озирніться в нашу історію і завважте, що РЕГАЛІЄцентризм (себто надлишок орденоносних генералів, провідників, вождів, ідеологів, отаманів, діячів та інших вєнценосних борців) призводив до феноменально-талановитого пройобування державності.

На кожного «Скоропадського» і «Болбочана» знаходився свій «Петлюра», на кожного «Мельника» і «Боровця» – «Бандера», на «пана Червака» – хвацький «Коханівський».

Коефіцієнт присутності героїв у суспільстві порівнюваний з ліками. Користь останніх припустима за умови дотримання дозування. Переборщиш – ліки спрацюють проти тебе.

В націотворчому процесі герої є ефективними доти, доки вони лишаються невідомими/маловідомими. Або ж (наскільки б це не звучало цинічно та єретично) мертвими.

Живих героїв завжди можна загітувати йти у першій п’ятірці від Тимошенко, п@здити мусаров в ім’я страстотєрпца Саакашвілі, очолити прокуратуру, національну поліцію тощо.

Перетнувши межу анонімності герой обрізає пуповину свого безкорисного служіння Вищій абстрактній цілі, натомість декларує прагнення ствердитись в образі ніцшеанського Олега Вінника.

Я далекий від пацифізму і потребую героїв, в тому числі й сучасних. Втім, коли їх забагато, виникає питання, хто поміж них героїчніший.

Та й самі герої починають вистрибнути з трусів змагаючись один з одним у колосальності героїзму. Далі все йде за сценарієм тутсі і хуту.

Плекання культури «героя в законі» часто зводяться до самогіперболізації. Потім у симптоматиці з’являється самоцитування, самореплікація, самовисування, самопроголошення та привселюдне мастурбування на власне відображення у дзеркалі. (Fb їм у поміч!)

І стається так, що у життєвій драматургії героя важливий не так чин, як самореклама. Комсомольська жага величі виказує в ньому поганий смак. А пафос у цьому контексті стверджується як механізм перетворення звичайної людської подоби на оптично заломлений призмою постмодерну галограмний образ Ахілеса у вигляді мартишки.

Героїчний токсикоз завжди відволікає від нудної, монотонної, втім необхідної справи – розбудови держави. Не хочеться бути прагматиком і трудоголіком, втім хочеться когось різати і кудись кидати гранати. А ще більше прагнеться підстерегти біля гастроному на райончику героя та начистити йому лице і самому стати героєм.

Передоз епічних і п’єдистальних постатей у суспільстві підштовхує до розуміння того, що загадкова іронічна усмішка Джоконди присвячена саме героям.

Джерело: Дмитро Савченко