Оригінал моєї публікації (українською)

Привіт усім!
Здається в конкурсі немає вимог до мови. Та як ми з'ясували на тижні в коментарях з шановною Флорі ( inspiracion ), у мене непогано виходить переклад на іспанську. Тож я подумав, що кураторам спільноти Стім Венесуела буде приємно читати пост рідною мовою.

Розширений погляд на сутність гри

Існує такий психологічний постулат, який стверджує, що найбільшою потребою людини, вищою навіть за виживання та розмноження, є потреба в управлінні реальністю. Я цілком поділяю цю думку.

Гра, як міні-модель реальності, де світ звужується до рамок вузького поля, дозволяє нам здійснювати управління цим полем цілком впевнено, тобто через це задовольняти свою потребу в управлінні реальністю. Особливо, якщо людина не може достатньо реалізувати себе у справжньому світі, потяг до гри інколи може набувати хворобливих форм (так звана "лудоманія").

Якось, коли мені було 22 роки, я зустрічався з прекрасною дівчино, її звали Юлія. Все спочатку було добре, у нас був приємний роман. Але потім без усякої видимої причини вона зникла, і перестала відповідати на телефонні дзвінки (хоча, до того, сама приходила до мене додому і ми не сварилися). Якийсь час я страждав і мучався, через чотири дні не витримав і пішов до неї додому. Двері відкрив батько, пояснив, що Юля вже 4 дні не виходить з дому, і майже не виходить з кімнати, увесь час грає в якусь компьютерну гру. Я приходив ще через тиждень, і через два тижні, але ситуація повторювалась: Юля навіть не виходила до мене, двері відкривав сумний батько, і пояснював, що ситуація без змін. На третій раз, я зняв брелок чорне-сердечко, який мені подарувала Юлія, і попросив її батька повернути їй. Більше я з нею ніколи не бачився.

Зараз за допомогою Ші генерував щось схоже (тільки мій справжній був у половину менший за розмірами):

Ігри в моєму дитинстві

В ранньому дитинстві у мене були дві улюблені книжки: "Острів Скарбів" та "Пригоди Тома Сойєра", в обох із них значну частину сюжету займає пошук скарбів. Це вплинуло на вподобання, і ми також потім гралися наступним чином: хтось один мав закопати "скарб" і створити справжню карту, а решта друзів потім мали той скарб знайти. Це охоплювало значну географічну місцевість, навіть сосновий ліс у передмісті Олександрії. Потім ми мінялися ролями. Нам було по 8-9 років.

Оскільки ми росли в епоху до появи інтернету, більшість ігор були рухливими. Оглядаючись назад, можу сказати, що багато ігор дітей початку 1990-х розвивали нашу фізику. Напроти, більшість ігор дітей 2020-х розвивають переважно інтелект. Я також часто грав з дідусем у шахи, і я дуже любив цю гру з дитинства, але в цьому я напевно був скоріше виключенням; більшість ігор моїх ровесників були все ж таки рухливими.

Я розкажу вам коротко про деякі з цих ігор, так би мовити для культурного обміну, а ви можете сказати, чи грали ви в щось подібне в своїй країні:

• Гра в Лова. Суть полягала в тому, що один гравець назначався "Ловом", мусив відвернутися до стіни і рахувати до 30, а решта у цей час ховалися (хто в кущах, хто де хотів). Потім "лов" розвертався і починав шукати. Якщо лов виявляв чиєсь місцезнаходження, той мусив втікати, а "лов" його наздоганяти. Гра продовжувалась до того моменту, поки "лов" не доторкнеться до когось рукою. ПІсля цього той, кого торкнулися, сам ставав "ловом" і мусив іти до стіни рахувати до 30, а всі заново ховалися. Цикл повторювався.
• Гра в "Пекаря". Ми вибудовували пірамідку з яких-небудь бляшанок, чертили лінії на різній відстані і вся компанія відходила подалі. Лише один ("Пекарь") мусив залишатися біля "торта" з бляшанок з дубиною, і мусив захищати "торт" тією дубиною, або й власним тілом. Решта по черзі кидали палки, намагаючись збити "торт". Доволі жорстка гра насправді, "пекарь" часто "отримував на горіхи" чиєюсь палкою.
• Гра "Вожатий-вожатий, подай піонера. Ми вишиковувалися один навпроти одного двома ширенгами, в кожній ширензі по 5-10 учасників різних статей (але від початку рівна кількість). Між ширенгами відстань метрів 30-50. Усі в ширензі бралися за руки. Хтось із ширенги закликав "Вожатий-вожатий, подай піонера!" Друга ширенга запитувала : "Кого?" Називалося ім'я, і той, кого назвали, мусив бігти з метою прорвати стрій, а стрій мусив міцно триматись за руки, щоб не дати йому прорватися. Якщо "піонер" проривав стрій, він міг забрати кого хоче з вашої команди і увести в свою. Якщо ж прорвати стрій не вдавалося, він, навпаки, мусив залишитись "полоненим" у вашій команді. Була ще більш жорстка версія цієї гри, коли у полі між двома ширенгами мусив знаходитись "вожатий" і "піонер" під час бігу мусив через нього прорватися. Це дещо нагадувало "американський футбол", але занести треба було не м'яч, а самого себе. Також доволі жорстка гра, але бонусом було те, що можна було на "законних" підставах пообжимати діват під час боротьби (а це насправді подобалось і дівчатам). Думаю, в різних регіонах України могли бути різні версії і варіації цієї гри, тому що тоді у нас не було такої можливості комунікації, як зараз (ні мобільних телефонів, ні соцмереж).

Було ще багато всього подібного (і звісно ж, банально популярні в усьому світі ігри з м'ячем, такі як футбол і волейбол), але я думаю, що мета стоїть не скласти каталог, а передати основну суть: ігри дітей 90-х в Україні були в значній мірі рухливими. Вони формували в нас більше спортивну складову, а також характер і волю, але не сприяли настільки інтелектуальному розвитку, як сучасні ігри. Проте, окремо, з кількома друзями я часто грав у "Монополію", яка якраз розвиває інтелект. Також в 1990-х ми грали в лото, доміно, і карточні ігри, які також розвивають кмітливість. Тому, можливо, ми і не мали дисбалансу між фізичним та інтелектуальним розвитком. Сучасні ж діти очевидно мають дисбаланс, з нестачею рухливих ігор.

Ігри в моєму житті зараз

Як я вже згадував, у мене був дуже інтелігентний і розвинений дідусь, який навчив мене добре грати в шахи.
Я досі регулярно граю в шахи на chess.com, і з 2022 року намагаюся стати професійним шахистом (тобто, заробляти гроші на шахах). На chess.com неймовірні призові фонди в мільйон долларів, з призом за перше місце 200 000 доларів.

Я виграв кілька любительських турнірів (тобто, без призів), а також вийшов у найвищий любительський дивізіон, який називається "Ліга Легенд", але далі поки не виходить просунутись. Перебування у Лізі Легенд по ідеї має мене тішити, бо по задуму я ж уже типу шахова "легенда", але насправді це тільки втішна похвала для любителів, і за рейтингом FIDE я не маю навіть розряду кандидату в майстри спорту.

ПІсля того, як я перехворів на ковід-19 двічі за півроку (взимку і весною 2024 р.), я втратив у шаховому рейтингу 200 балів рапід, і мені важко стало грати навіть з суперниками такого рейтингу, яких я раніше вважав "дітьми". Ковід дуже вдарив не те, щоб по самому інтелекту, але по здатності концентруватися і не втрачати увагу, що дуже важливо в шахах. Сподіваюся, поступово я відновлюся. Справа в тому, що дитяча улюблена книжка "Острів скарбів" реально залишила свій слід, і мені не дуже цікаво витрачати час на гру заради гри, а лише якщо вона сулить можливість реальних виграшів. Я також не азартний, і не стану грати в лотерею чи на букмекерці, але я люблю грати "напевне". Шахи чудово відповідають цій концепції, коли все в твої руках, і ти не залежиш від фарту. Просто треба розвиватись, розвиватись і розвиватись, і я вірю, що одного разу це обов'язково приведе тебе до чогось кращого (навіть за допомогою ігор). Мені казав один приятель, що в покері насправді ще більші призові фонди, ніж у шахах, але покер то не моє, моєю улюбленою грою залишаються шахи.

Висновок

Отже, на що надихає мене фраза "Не забувай грати"? Зараз, я мушу продовжувати грати в шахи, навіть незважаючи не те, що після хвороби почав грати значно гірше і відчуваю від того певний дискомфорт. Та я знаю, якщо я не покину, то поступово все налагодиться.