THE DIARY GAME: May 3, 2022 – тактична пауза через травму коліна

Травень приніс з собою гарну погодку, я планував почати більш активне життя, та після останнього походу на природу мене спіткав сюрприз: страшенно розболілося коліно, яке я колись давно пошкодів, грохнувшись на асфальт зі скейтборда. А після того ще багато років "добивав" тренуваннями з важкою штангою (до 180 кг). І от тепер сказався затяжний малорухомий період: після першого ж "турпоходу" я почав прихромувати так, наче травма вчорашня, а не багатолітньої давнини... біль в коліні зашкварний! Дивно, адже я всю зиму присідав з гантелями та носив пішки на 5-й поверх по 24 літри води за раз, і при цьому коліно мене не турбувало.

А тепер вже пішов у хід фастумгель та аналгетики. День доведеться провести в кріслі біля комп'ютера. Сподіваюся, з коліном все буде добре, просто треба "розходжуватись" після зимого відносно малорухомого періоду трохи поступовіше. Душа бажає пригод, а тіло диктує своє, і з кожним роком диктує все наполегливіше. При цьому, я ще не в тому віці, щоб на це скаржитись: вже кілька подруг казали мені, що я з тих чоловіків, які з віком стають тільки цікавішими.
Мені хотілося б їм вірити, адже в свої 25 вже не повернешся.

Третю добу не палю. Палив недовго, з кінця лютого, як почалася війна та через повітряні тривоги важко було засинати (треба було заспокоювати чимось нерви). Кількість цигарок все зростала, і от, коли я помітив за собою, що пачки мені вже не вистачає і на два дні, зрозумів, що треба кидати. Взагалі-то, я не сноб, мені подобається палити, і при цьому шкода легені та сосуди. Найкраще палити спочатку, коли тобі вистачає 1-2 цигарки на день. А далі це перетворюється в плавне самогубство, тому краще брати паузу.

Читав, що найсильніша нікотинова абстиненція в перші 5 діб, з піком на 2-3 добу. Тобто, кидаючи, критично необхідно витримати перші 5 діб, а далі буде легше.
Мабуть, бувають ще індивідуальні відмінності, бо мені найважче прийшлось в перші півтори доби, а сьогодні, на початку третьої доби, вже "вийшло сонце" в плані настрою.

На тлі сьогоднішніх болей в коліні, все ж можу констатувати факт, що спорт нашкодив мені в житті значно більше, ніж бухло або цигарки (хоча, може це тільки тому, що до бухла і цигарок я ніколи не доривався так, як до спорту? Давня мудрість: в усьому потрібна міра, а я довго намагався "розкачатись", як Термінатор. Цього не вийшло й близько, а от травми заробив).

Оскільки коліно прикувало до крісла, доведеться присвятити день повністю роботі в інтернеті, та ще: будуванню планів на майбутнє (...мріям чи планам? Буває важко чесно собі зізнатися, що то більше, при теперішніх обставинах).

Інколи мене самого дивує, наскільки людина схильна "хапатися за життя" та мріяти про майбутнє, яке зовсім не гарантоване. Сьогодні прокинувся в 5:30 ранку від вою повітряної тривоги, кілька штук пролетіли над районом, але на нас нічого не впало, й пішли далі (мабуть, на Кропивницький).

...Замислився. Не так давно я був на хаті дідуся й бабусі. Їх вже нема в живих, вони не дожили до цього кошмару нової війни. Хата, в якій тільки кухонь три (!) довго стояла пуста й заперта, у мене є ключ, я інколи заїзджав сам, сидів на порожньому бабусиному ліжку й мовчав...Потім ішов за хату. Зі старих знайомих там залишився лише горіх, який посадили на честь мого народження. Тобто, цьому дереву, як і мені, вже 38 років. Колись малим я лазив на його крону. Колись, пацаном, здавав горіхи та отримував за це якусь копійочку. Люблю дуже це дерево. Кожного разу, покидаючи рідне місто (не знавши на скільки), я прощався також з ним, з тим горіхом – після того, як пропрощаюся з дідусем та бабусею...

А тепер на тій садибі з колишніх мешканців один цей горіх і залишився. Навіть стару кремезну яблуню, яка остаточно всохла, я був змушений сам і спиляти – буквально за кілька місяців до смерті бабусі... І тепер думаю: може не треба було, може хай би так і стояла, хоча б суха?

Тепер на цій садибі живе мій батько, який покинув матір. Може й варто його провідати, як у мене перестане боліти коліно? Але я на ньому поставив хрест, і не хочу його бачити, його наче й немає зовсім.

Та ось теперь, згадавши дідуся й бабусю, й горіх... думаю: чи не пошкодую потім, що ні разу не відвідав батька? Горіх, можливо, ще й мене переживе... а батькові (який не є!), напевно вже небагато залишилося.

✍ Б. К., 3.05.2022 р.

UPD: Батько сам прийшов наступного дня, наче відчув, що я згадував...
Я дав йому консерв (сардин, паштету) і шоколаду. Він не чекав від мене нічого доброго, розчулився й заплакав, як дитина... Я обійняв його.