МАРІУПОЛЬ. Як ми виживали. Хроніка війни в одному місті. (Частина п'ята)

Всім привіт!

Я продовжую публікувати спогади про своє місто Маріуполь. Спасибі моєму братові Саші, який щоденно вів щоденник, записуючи в нього основні події, що відбувалися щодня. Цього разу він надіслав мені кілька фотографій з місця подій, які є яскравим підтвердженням того, як нам доводилося виживати, коли не було світла, води, газу, інтернету та жодного зв'язку ні з ким... Чесно кажучи нам, які мали все : свої квартири упорядковані, дачі, море за вікном та безперебійно газ, світло, тепло, вода "артезіанська" - і раптом за тиждень - НІЧОГО... Саме таким я уявляю пекло на землі.

Але людина навіть у такій ситуації шукає шляхів, як вижити? І знаходить ... Була ж, я пам'ятаю, передача, як людей привозили на острів і вони видобували вогонь з каменів) Звичайно, там не стріляли і не бомбили ... А у нас ми розпалювали багаття у дворах, коли зник газ, під час вуличних боїв. На наших очах людина з відрами та бідонами впала, вбита кулею. Не хочу забігати вперед, думаю, що брат опише той день, коли він із синами варив у чавунці на багатті буряки (на мою думку) і у дворі вибухнула бомба. Брата сини вели під руки під'їздом - голова його була вся в крові... А молодшого сина ошпарило окропом - він був весь у опіках... Невістка мого брата захопила з собою величезну сумку з ліками та перев'язувальним матеріалом. Вона лікувала і свого чоловіка, і мого брата ... У той час уже нічого не працювало в місті - ні швидких не було, ні аптек ...

Одним словом, не забігатиму "поперек батька в пекло"... Пропоную вам щоденник мого брата, він надсилає мені ті дні, над якими працює зараз, щоб я оцінила його переклад моїх віршів... Тому я виставляю те, що є. ..Не завжди по порядку ... Вибачте ... Подивилася на фотографії і згадала, як ми на лампадці гріли дощову воду і пили чай ... Закип'ятити не могли, тоді б на це довелося витратити цілий день ... А нам потрібно було ще придумати кашку чи мевину... Наносити води з ринв, снігу... Так ми виживали...

На цій фотографії жителі нашого будинку (будинки мого брата) розводять вогнища у дворі, коли не було газу... Усі потоваришували – були, як одна велика родина.

Тут на фото люди носять воду та сніг у цебрах. Ми, я пам'ятаю, збирали сніг на дахах машин - там він був чистіший - мили посуд, змивали в туалеті.

А це фото зроблено після вибуху бомби.

Багато машин перекинулися й машина брата, але не всі фотографії вдалося зберегти...

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ. Хроніка подій. Маріуполь

Війна змінила вартість усього:
речей, продуктів і життя людського.
А скільки ще попереду голгоф?
Куди веде несходжена дорога?

Хроніка подій. 07.03.22 (понеділок)

УТРО

Ціна на картоплю злетіла до небес: на ринку "Едельвейс" вона вже 40 гривень за кілограм, тоді як ще два тижні тому коштувала 5-8 гривень. Війна змінила вартість всього – не тільки речей, але й людського життя. Ми купили три мішки. Дмитро, Валентин і Андрій тягли ці мішки додому, відчуваючи кожен крок, мовби несли на плечах тягар воєнного часу.
11:00
Містом пішли чутки, що ввечері на дві години дадуть газ. Усі ми були напоготові, сподіваючись встигнути хоч щось приготувати. Наші серця відбивають ритм надії. Ми сподіваємося бути вдома, щоб не пропустити цей дарунок цивілізації та встигнути щось приготувати. Вечір здається таким далеким, але ми чекаємо, мовби очікуємо на прихід довгоочікуваного гостя.
12:30
Я пішов за інформацією до поліції, пробиваючись через безліч перешкод. Нарешті добрався до чергового офіцера. На жаль, чутки про включення газу виявилися марними. Офіцер у поліції розвіяв наші надії: газопровід перебитий у кількох місцях, і коли з'явиться газ – невідомо, і чи буде взагалі – це загадка, прихована у тумані війни.
14:00
З неба полився дощ! Нарешті, гарний дощ, що приносить надію та вологу. Ми збирали дощову воду з водостічної труби, стоячи в черзі з іншими, кожен із надією на порятунок. Кожне відро води було мовби маленькою перемогою. Ми наповнили всі ємності, навіть допомогли сусідці Валентині на третьому поверсі наповнити ванну Ми фільтрували воду через марлю, кип’ятили, знову фільтрували і пили. Дощова вода виявилася приємною, хоч і з присмаком безвиході. Ця вода, хоч і не ідеальна, стала нашим життєдайним еліксиром.

Мов перемога, дощ пішов рясний.
Збираємо, фільтруємо, вживаєм…
Вода, як життєдайний еліксир,
а присмак, як безвихідність безкрая.

18:00
Підвал біля нашого під'їзду нагадує мурашник, який живе вдень і вночі. Вночі він заповнюється людьми, наче вулик, де кожен має своє місце. Розміщенням керують Олександр О. з п'ятого поверху та вчителька Олена із шостого. Тут багато незнайомих облич, навіть у найменших куточках підвалу зібралися родини з дітьми. Вільних місць нема, але Олександр сказав моєму сину Дмитрові, що за необхідності всі зможуть трохи зсунутися, щоб і для нас знайшлося
місце.

Живуть підвали вдень, живуть вночі,
заповнені як вулик чи мурашник.
Влаштовуються там аби на чім,
ховаючись від жахів неосяжних

Дякую всім, хто читає та підтримує мої дописи.

Ольга Зоря