МАРІУПОЛЬ. Як ми виживали. Хроніка війни в одному місті.

Мій брат Олександр перед війною

Всім привіт!

Я якось казала, що війна прийшла до нашого міста несподівано. Мій брат писав свій щоденник, сусідка Валя теж записувала по днях, коли світло відключили колись газ та інше... Валя, так її звали, не перенесла всіх жахів війни - померла у дочки в Німеччині після від'їзду з Маріуполя, а під час страшних подій , ми жили у брата, а коли не поміщалися всі - у сусідки. Про це написав брат у своїх спогадах, він зараз живе в Дніпрі і готує свої спогади, що ґрунтуються на щоденникових записах, на моїх віршах і переклад моїх віршів зроблений братом. І по кожному дню його вірші... Він дозволив мені опублікувати свої роздуми, я їх публікуватиму по кілька днів... Знайшла фотографії Маріуполя напередодні війни... Шкода, що нам не дозволили вивезти фотографії під час війни... Ми проходили фільтрацію, коли на розбитій машині їхали всі в одному напрямку на Бердянськ, в якому вже були російські закони ... Ніякого компромату вивозити було не можна ... Я вірші, написані при свічках на листках шкільних зошитів ховала в сумці, брат ховав щоденник своїх спостережень за тим, що відбувалося. Свій опис подій з Німеччини вислала сусідка, зараз їх мій брат обробляє, з'єднує в єдине ціле...

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)
Ольга Заря (вірші російською мовою)
(частково використані щоденникові записи сусідки Небейголова Валентини Миколаївни).
МАРІУПОЛЬ. Як ми виживали. Хроніка війни в одному місті.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Хроніка подій. 24.02.22 (четвер)
Ранок.
Розпочалася війна. Маріуполь, Центральний район. Десь у далині лунають приглушені вибухи, ніби самі небеса розриваються на шмаття. Марина, моя дружина, вирушила до магазинів, де запаслася продуктами на цілий тиждень і зателефонувала моїй сестрі Ользі, яка живе на Лівому березі. Порадила їй теж пройтися по магазинах і запастися провіантом… У магазинах і на базарах – величезні черги, ніби все місто раптово відчуло голод. На автозаправках така ж ситуація. Громадський транспорт – хоч і з перебоями, але курсує.
День.
Приїхали з Лівого берега діти: молодший син Валентин з дружиною Настею, їхня донечка Милана та бабуся Насті - Катерина Григорівна, якій вже за 80. Кажуть, що приїхали на тиждень пережити тимчасові, несподівані труднощі. Всіх розмістили у дитячій спальні, де стоять два розкладних дивани. Старший син Дмитро зі своїм спальним приладдям переселився до зали.
Вранці, мов ніч, увірвалась війна
холодна, німотна, жахлива.
Тишу у клоччя порвала вона
і сум у серця поселила...

ДЕНЬ ДРУГИЙ
Хроніка подій. 25.02.22 (п’ятниця)
9:00.
Зранку з дружиною пішли до поліклініки за талоном, отриманим ще 22 лютого на сьогоднішній день, п’ятницю. Але через військові дії прийому немає. Більшість лікарських кабінетів зачинено. Транспорт майже не ходить, лише поодинокі машини з'являються на дорогах, мов примари. Проте нам вдалося дістатися до поліклініки і повернутися назад. Що робити далі? Слава Богу, що тиждень тому в аптеці «Доступні ліки» отримали медикаменти (безкоштовні та зі знижкою) на три місяці. Тож поки що ліки вдома є, і це трохи заспокоює.
18:00.
Війна крокує країною, мов тінь, що загортає все довкола в хаос і невизначеність... До нас дійшла інформація з острова Зміїний. А конкретніше, всіх вразила фраза, яка вказувала на напрямок руху і була сказана 24 лютого 2022 року українським прикордонником у відповідь на ультиматум російського військового корабля здатися.
Скасовано прийоми лікарів,
і ліками тепер не запастися…
Прибульцям прикордонник відповів:
«Військовий корабель – ГЕТЬ (ла-ла) ЗВІДСИ!

ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Хроніка подій. 26.02.22 (субота)
10:00
Наша племінниця Світлана приїхала з чоловіком Андрієм та сином Вадимом з лівого берега. Там, де вони жили, розгорнувся справжній артилерійський ад. Їхні обличчя, мов розбиті дзеркала, відображають страх і втомленість, які перенесли разом з вибухами. У нашому будинку, наче в острівку спокою серед буремного моря, вони сподіваються знайти хоча б тимчасовий прихисток.
16:00
Слава Богу, свати – батьки Насті, Сергій і Тетяна – привезли на машині мою сестру Ольгу також з лівого берега. Її гостинно прийняла у своїй трикімнатній квартирі наша сусідка Валентина Миколаївна з третього поверху. Сусідка, яка раніше була для нас доброю знайомою, тепер стає рятівницею, оберігаючи наше найдорожче. До неї також перебралися Світлана з чоловіком і сином, тікаючи від вогняного вихору. З усіх сторін міста доносяться звуки пострілів і гуркоту, наче все місто опинилося в пастці гігантського барабана. Звуки, які колись були далекими, тепер здаються кроками, що наближаються до наших дверей, руйнуючи будь-яку ілюзію спокою.
Людина, тварина… і весь живий світ
притулку шукають від горя
в години суворі, гіркі, больові…
в години такі вибухові.
Єднають людей негаразди і біль,
єднають історії прикрі.
Надія і страх, чисті сльози і сміх
сьогодні змішались в повітрі.

Далі буде : що відбувалося в Маріуполі щодня.

Я виставлятиму спогади і розміщуватиму тут фотографії, яким місто було до початку війни, якими ми були щасливими ... Тут моя вулиця, випадково збереглося аматорське фото, і море, і онука - маленька, щаслива, і парк Веселка ... Буду міняти фотки в дописах, знайомити вас з тим, як день за днем убивали наше місто... Щодня, щогодини, за планом...

Це я біля спуску до моря - займаюсь скандинавською ходьбою

А це моя онука купається в Азовському морі

Це моя вулиця – проспект Перемоги

Це моя онука у своїй квартирі, яку відремонтував перед самою смертю мій син - її тато... Дома й квартири немає...

А це онука у найкрасивішому сквері Веселка - він був неподалік будинку. Там були і волейбольне поле, і батути для дітей, і гойдалки... і ЩАСТЯ...

А це мій кіт Кекс лежить на підлозі у мене в квартирі, сумує ... Коти завжди все відчувають наперед ... Завжди дивлюся на фото і прошу пробачення, що ми з ним загубилися ...

Шкода, що мало фотографій, але це Книга нашого життя, цінніша за них - тільки ПАМ'ЯТЬ...

Ольга Зоря