Якось вона мені подзвонила. Підтримала на той час, коли мені було тяжко на душі. Відчула чи що. Коли від мене відвернулися всі, хоча я всім робила так, щоб було добре, але це нікому не було потрібно, не оцінили, кинули.

Вона подзвонила. Я не могла збагнути, що вона дає свою часточку любові. У такому суворому світі для мене це було якось не дієво, дивно. Мені справді тоді стало легше, ніби вона забрала той біль у душі, в мене почало все нагалоджатися, я йшла своєю дорогою вперед. Але потім вже не хотіла з нею спілкуватися, щоб ніхто не бачив мою слабкість, навіть вона.

Я ніколи не плачу. Я люблю більше тварин ніж людей. Плачу тільки коли тваринкам боляче. А зараз я плачу, не знаю чому, просто ллються сльози, коли читаю дописи, що її нема.
Мені стало легше. Виплакалась. Хоча знов плачу, поки пишу.