The Diary Game : Рік

Ми прокинулися від незвичного та гучного звуку, чоловік кричав щоб я швидко одягалася та збиралася в дорогу. Війна! Куди? Яка дорога, у мене тут мати, я нікуди не поїду! Та що трапилося взагалі?! Ти брешеш, а може жартуєш, знаєш, це невдалий жарт, з таким не можна жартувати! А то була правда...

Війна! Пальці тремтять, в голові купа незрозумілих думок, сердце тьохкає як в останнє, беру телефон, набираю мамі... А потім ми швидко одягалися та вискочили з чоловіком на вулицю. Закурив, я закурила, нога болить від того, що підвернулася коли бігла по сходам. Стоїмо я дві перелякані істоти дивимося на небо, війна, війна, війна. Чому, як, для чого, хіба таке можливо о двадцять першому столітті? Знову цей страшний та гучний звук, який ніби ріже вуха, то лунала сирена. Це все брехня, дивись, небо чисте, ти мене розводиш!

Набрала маму, написала доньці, підняла на вуха всіх своїх друзів, розривілася від страху та беспомічності. Дійсно війна. Який тягар на душі, беліберда у думках і тваринний страх від очікувань. Ранок 24 лютого, ми стоїмо як вкопані на вулиці і не знаємо куди бігти, що робити, рве на частини від того, що ти ж вчора був щасливий та не цінував того, а сьогодні все може скінчиться. А потім ми повернулися додому, зробили каву та намагалися пристосуватися до цих подій. Я нікуди не поїду, якого біса я повинна все полишати і їхати? Я в себе вдома!!! Якщо така доля то помру, але хочу щоб це було тут, вдома... Ревіла як не знаю хто, ковтала літрами каву, боялася спати в ночі, слухала кожен звук, передивлялася купу новин, дзвонила всім знайомим та родичам питалася як вони... А може це якийсь кончений жарт? Та ну як в це повірити?! Та ні, так не жартують! Такого бути не може! Та поки не побачила в новинах звернення до людей. А потім у нас розпочалася евакуація, всі стовпи про це кричали- люди збираємось, хапайте дітей, всі необхідні речі... У мене окрім життя нічого цінного немає, все інше то такі дрібниці і я нікуди не поїду! Добре що дитина не в Україні, а ми з мамою тут, та якось буде. Кота теж не кинемо напризволяще. Як то кажуть, війну зрозумієш в повній мірі тільки тоді, коли це стосуватиметься тебе особисто. Коли твій син, брат, батько буде там. Так і є, у кожного свій сум, біль, втрата. Ось і мій поїхав. Чекаю. Пройшов рік, але наче століття і цей лютий ніяк не скінчиться.

Думки в голос
________🇺🇦________

Все буде Україна!