Мої фотоспогади

Вітаю, друзі!
Щось я давненько нічого не писала в фотоспогадах. Та й взагалі моя активність останнім часом залишається вкрай низькою.Сьогодні знов здійснила незапланований політ й приземлилася на все розбите кілька днів тому коліно. Дідько! Ну от що зі мною не так! Але це таке. Перейдемо ближче до спогад.

І повернемось ми до травня 2022. У так тут були певні події й рашитсти, тікаючи, дещо позалишали. Трохи раніше ця мерзота йздила по моїй вулиці! Одного разу ми нарахували більше 100! Це буле дуже моторошне почуття. Не скажу, щоб я була так уж далеко від великої військової техніки, все ж такі все дитинство прожила з батьками на військових базах. Та й в Києві батьки жили в будинку поряд з військовою частиною. Коли вся ця техніка починала виїзжати на тренування перед парадом чи на сам парад, теж було трохи так… ну не дуже приємно. Але в цілому зброя мене не дуже лякає.

Але до цього місця були цілі екскурсії. Всі, хто їхав цією дорогою, зупинялися, щоб подивитись. Ну й спеціально теж приїжджали. Це по дорозі через Дмитрівку, де наші хлопці влаштували рашистам веселе життя. Я й доси посміхаюся, коли чую про те, що це був їх «жест дохлої молі».

Але більш за все мені сподобалась реакція наших людей. Хтось швиденько зробив там табличку з написом, що от все це належить територіальній громаді й брати щось забороняється. Такі наші люди свого не упустять 😉 Хоча мені б й на думку не спало спробувати сперти танк або хоча б дуло.

А от коли вони по селу їздили, я все думала, що якщо вони попруться через мій двір, то у мене точно буде танк! Колись ми з моїм екс вирили величезну яму для басейну. Десь 8х5. Ну й глибина така норм. Але за парканом з танку її не побачити, тож якщо б якась рашиська сволота вирішила б попертись напряму, то я б спіймала танк. Але не склалося, тож доведеться мені й далі їздити на авто.