Russia-Ukraine War & Me

Скільки ж в мені накопичилося емоцій, скільки бажання виговоритись... Здається, я вже по кілька кіл пройшла всі фази (заперечення, злість, прийняття і т.д., що там ще?).

Перший тиждень війни я ненавиділа себе за ковід і температуру під 40. Всі бігають в укриття, бояться, щось роблять, а я просто лежу овочем на ліжку під двома ковдрами, дивлюся в вікно, і гадаю, як саме виглядатиме та російська ракета, яка летітиме прямо на мене (а я була впевнена, що летітиме, вікна на військову частину, метрів 300!). Але жодного страху (при моїй-то танатофобії), повний похуїзм. Повітряної тривоги в нашому смт немає зовсім: чи то все поламане, чи розікрали. Тож мешканці знали про тривогу із застосунку (він побув у мене менше доби, і видалила нафіг). Ну і прислухалися до поодиноких вибухів та роботи нашої ПВО.

Десь через днів 5 війни (і за сумісництвом ковіда) я якось вигреблась у підвал на екскурсію, на 2 хвилини буквально: повно людей, і видно, що спали там ніч. А холод! А сирість! Я подумала, що ні, це занадто, і повернулася під свої дві ковдри.

Десь на наступний день я почала робити якісь спроби боротися в інтернет-військах. Але крім кидати скарги на ботів і російських фашистів (ми почали називати їх "рашисти") мого потенціалу мало на що вистачало.

Потім почалась фаза, коли температури вже не було, але зате було тотальне безсилля, що аж ложку каші важко підняти. І саме в цей період всі почали мене активно питати, як я, що я, що я роблю, кидали якісь завдання, якісь прохання. І я почала страшно біситися й ненавидіти себе, що нічого не можу!

Наче, багато людей перехворіло ковідом, знають, як він впливає на роботу мозку. Але чомусь на мене прямо стартували, щоб зайнялась роботою або допомогою нашій армії (чи мені так лише здавалось, що всі стартували?).

А ще, з першого ж дня війни, друзі почали активно кидати мені якісь варіанти виїхати. Але якісь надскладні варіанти! Якісь космічні схеми, блін. Я просто відбивалася від таких пропозицій: ну куди кволій, заразній людині пертися, та ще й в масові скупчення, та ще й ногах, які до туалету ледь доходять? Ну навіщо мені, коли темніє в очах під час походу на кухню, геройствувати? Ні, я твердо вирішила не рипатися до одужання. Або до часу, коли вибухатиме вже надто близько.

Потім ненависть до себе посилилась: я не допомагаю!!! Потім ненависть до всіх: як поети сміють писати поезію в такий важкий час?! як люди сміють робити ржачні меми?! як з відносно спокійних регіонів України люди сміють тікати в Європу?! як це не приймають картки в магазинах, якщо президент сказав приймати?!)

Окреме розчарування: спільнота на Steemit. Особливо, учасники спільноти, яку наївна я своїми ж руками і збудувала! Спільнота байдужих, ворогів, колаборантів, фашистів, навіть реальних вбивць мого народу (один особливий уїбан цим вихвалявся в чаті). Як я не бачила, з ким будую ком'юніті?! Боже... Розвалити до чортів, нахуй... І воно все в процесі розвалу, дякувати Всесвіту. Тепер ніяких росіян в моєму житті, НІКОЛИ.

На 9-10-й день війни прийшла паніка: трусило, колихало, кидало від стіни до стіни, гідазепам ні на йоту не допомагав. Під час такого приступу паніки (якраз в день першої пальби рашистами по ЗАЕС), і коли ковід вже відступив, ми вирішили вибиратися з Київщини. Бо це вже було морально нестерпно. Плюс новини про недобитих кадирівців, які шастають ірпінськими лісами (а це мої ліси)...

Я не буду розказувати, яким чудом ми виїхали, і за які гроші. Немалі гроші. Гроші, яких не було, по суті, фізично, тож на допомогу прийшли монети Steem, переведені в гривні. Але виїхали. Все. Грішка, киця, я. За суму, яку вистачило б на відпочинок в Єгипті на двох.

Ми в Кам'янці-Подільському. І тут інший світ... Тут нічого не вибухає... Тут не бігають лісами навколо ЖК орки...

Я не знаю, ПТСР в мене чи ні. Але морально мені жахливо!

Молитися ні за кого не буду, бо все це, всі ці жахіття ще раз підтвердили: бога немає. Але є ЗСУ, є несподівано крутий Президент (я за нього не голосувала і ненавиділа його), є ми всі – українці.

Я не знаю, як закінчити цей текст.

Ось вам на кінець краще фото нашого вікна в Коцюбинському, яке ми заклеїли скотчем. Щоб зменшити осколки при вибухах. Сподіваюся, ми скоро повернемось додому, і нашою найбільшою проблемою буде відмити сліди скотчу зі скла...