Один день з життя економічного націоналіста

Вранці я прокинувся від будильника на моєму мобільному Impression, українського виробництва.
По можливості я підтримую українські бренди в усіх видах виробництва і усі види українських сервісів. Планшет в мене теж Impression, але ним я не користуюсь. З самого початку як я його придбав – з ним були проблеми, він дуже сильно глючив. Три рази я здавав його в ремонт і жодного разу це не допомагало. В сервісний центр треба було їхати в район КПІ, а я рідко там буваю, то після останнього разу скінчився термін гарантії. Я навіть написав в Impression гнівного листа, адже я постійно радив всім їх бренд, але сам став жертвою неякісного сервісу. На певний час я перестав радити їх продукцію, але потім пригадав думку Еріка Райнерта, що заради розвитку промисловості й економіки в країні, варто підтримувати продукцію національного виробника навіть якщо вона поступається продукції з інших країн. Отже я не буду проектувати свій негативний досвід з Impression на всю компанію, я пробачаю це їм, можливо ті менеджери з якими я спілкувався вже й не працюють там, а рівень сервісу я сподіваюсь буде покращено.

Заваривши собі українську каву “Жокей” я з’їв український круасан “Лігос”.
Не так часто їх можна знайти, частіше зустрічаються круасани російського виробництва. Це може виглядати парадоксально, але так було, і це було серед багатьох товарних категорій та почасти лишається так. Ще й досі Україна не очистилась повністю від російського імпорту. Хтось може подумати, що наявність російських сірників на полицях супермаркетів – це дрібниця, але для мене – це маленька диверсія в тилу. З таких дрібних диверсій і складається економічна агресія РФ, яка відбулась ще до агресії військової. Згадую про їх заборону імпорту українських сирів, як раз коли нарізаю сир для бутербродів.

Вдягнувши один зі светрів українського виробника одягу “Фолк мода”, 

поспішаючи на роботу, я викликаю українську службу таксі Уклон. Uber – це для закордону, а Uklon для мене працює завжди добре, і я пам’ятаю про те, що вони допомагають українській армії.

З собою я беру пачку українських сірників, бо їх я закуповую оптом, адже їх набагато важче знайти ніж білоруські. Навіть якщо сірники нашого північного сусіда демпінгують ціни, я все-одно вирішую користуватись продуктом Рівненської сірникової фабрики, навіть якщо трохи доведеться переплатити.

В обід я заходжу в “Пузату Хату”,

українську їдальню, і розраховуюсь карткою найбільш технологічного банку світу, Привату, який відносно недавно став державним. Перебуваючи на Подолі, згадую, що треба зайти в “Розетку”, забрати замовлення – бриту українського виробництва з Харкова.

Були й дешевші варіанти китайського виробництва, або й легше було знайти одну з китайських бритв в магазині біля дому, але я вирішив витратити трохи більше часу і взяти саме українську бритву.

Повертаючись в офіс, сідаю в крісло українського виробництва, яке раніше теж замовляв на “Розетці”. Різниця між ним та б/у варіантами не така велика, якщо враховувати те, що я отримав безкоштовну доставку. Дзвінок від кур’єру з Yakaboo (нашого аналогу Amazon) – я замовляв декілька книг та речей для подарунків. Роззираюсь довкола – розумію, що книжки нема де ставити. Заборона експорту лісу-кругляку (сировини) посприяла виробництву українських меблів, виробів з дерева та я не можу замовити собі книжкові полиці – ті кілька компаній та майстрів яких я обдзвонив, мають дуже багато замовлень і не встигнуть зробити моє замовлення до нового року. Книжки стоять прямо на підлозі. За останній час я купив більше книжок ніж за все життя. Зменшення нелегальних дешевих книг з РФ йде на користь українському книговиданню. Переглядаю український переклад “Від 0 до 1” Пітера Тіля, її я придбав за 100 з чимось грн.

Нещодавно в кав’ярні в центрі я бачив російське видання в продажу за 370 грн. Хто ж буде втричі переплачувати?
Росія не виробляє нічого унікального. Нічого такого що б ми не могли замінити. Радує і те, що наприклад, серед товарів побутової хімії, де раніше кількість товарів з РФ була домінуючою, тепер все більше українських товарів. Минулого разу я знайшов не лише мило, а й крем для гоління, лосьйон, ополоскувач для роту, та ще декілька найменувань українського виробництва.

Ввечері я йду в ресторан “Останню Барикаду” на Майдані.

Він дуже популярний серед іноземних туристів і там всі продукти – українські. А самим простором, екскурсією, гарним інтер’єром та сервісом, мистецькими подіями і створюється додана вартість, тому виші ніж в звичайних кафе ціни цілком обґрунтовані. Потім я йду зустрітись з друзями в бар де великий асортимент українського крафтового пива. Не лише через економічний націоналізм я вибираю його, а не імпортне чи виробництва транснаціональної корпорації, а через смак та якість.

На завершення дня я йду в кіно на перегляд чергового українського фільму, який щойно вийшов в прокат. Я радий, що встигну його переглянути, адже таке враження що половина моєї фейсбук стрічкaи вже переглянула його. На голівудські блокбастери немає не те що бажання, а елементарно – часу.
Вже вдома я згадую, що краще придбати квиток на наступний концерт “Онуки” поки ще є доступні квитки. В сфері музики, як і в сфері культури в цілому ми маємо зараз велике зростання.

Я мало що можу зробити сам, можливо майже нічого. Ніхто не дасть мені грошей на реалізацію своїх проектів і мало хто взагалі замислюється про додану вартість та про те як її збільшити в частині української економіки. Але такі маленькі кроки на підтримку українських виробників я роблю щодня. Це те, що може робити кожен не витрачаючи багато часу, грошей та зусиль. Адже так чи інакше, ви споживаєте, так споживайте українське!