Прощання

Привіт, друзі. Сьогодні був важкий день. Важкий тому, що, по-перше, повернулася спека. Значну частину часу довелося провести на відкритому сонці, під палючим світилом. І це все поєднувалося з тим, що зранку мене тиснула голова. Хотів би написати — боліла, але це було радше якесь здавлювання. Потім воно пройшло, але вже ввечері знову повернулося. Я навіть не знаю, чи варто зараз випити таблетку, чи, можливо, просто лягти спати й виспатися після такого важкого, виснажливого, емоційного дня.

Тому що сьогодні вже нарешті відбувся похорон дядька моєї дружини, тіло якого привезли вчора. Учора ми були на парастасі, а сьогодні — власне похорон. Це було довго й важко. Важко, бо важко, коли помирають знайомі, родичі. Важко вдвічі, коли гинуть за Україну такі віддані її сини й дочки.

Звичайно, все це ненормально. Але це точно все не марно. Проте від того не менш боляче. Бо чиєсь життя, яким би сумним це не було, — це опора для інших, тих, хто живе, хто працює, хто тримає цей тил.

Спочатку було прощання в капличці. Потім труну перенесли до церкви. Там відбулося відспівування, а далі — прощання всіх охочих. І отут я зрозумів, що, мабуть, пів міста прийшло попрощатися. Люди до труни заходили і заходили безперервним потоком, і здавалося, що цей потік не закінчиться ніколи. Але зрештою кожен, хто хотів, попрощався.

Потім — хода в напрямку до цвинтаря. Попереду машини несли великий прапор України — його тримали школярі старших класів. Вздовж дороги люди зупинялися, ставали на коліна, проводжаючи в останню путь полеглого захисника.

На цвинтарі — церемонія, прощання, проповідь священика, промова командира батареї. Якщо перекласти на загальну термінологію — це командир роти, бо в ракетних військах, у мінометників, до яких належав загиблий, рота — це батарея.

Командир батареї розповів про незворушність, стійкість, про усвідомлення обов’язку бути там — до кінця. Такої стійкості, такого небажання залишити товаришів вистачає не всім, на жаль. Багатьом її бракує.

Ми достойно попрощалися з Героєм України. Неофіційно звісно. Але, думаю, всі ці петиції, всі нагороди — якщо держава й відзначить, то вже буде інше, значить так треба. А ні, то нема сенсу писати петиції, бо все це пусте. Найголовніша нагорода — це пам’ять, пошана і повага від простих людей. Не лише від родичів, які й так пам’ятатимуть, а від усіх.

Усе це тривало близько п’яти годин. Значна частина — просто неба, під пекучим сонцем. Моє й так засмагле обличчя сьогодні стало червоним. Усі виснажені — сонце витягує сили. Але це все — дурниця. Ми зробили те, що мали зробити. Це — найменше, що ми могли.

А ще я не робив фото, це видалося мені недоречним. А ввечері вже вдома просто зробив фото неба, наших квітів. Хоча я це часто вже фоткав. Але зробив ще раз. Бо гарно ж.

Зараз я піду спати. Сподіваюся, ніч буде спокійною. Усім — на добраніч.