Підсумки тижня

Коли ти щось даєш іншій людині, то обов’язково щось отримуєш натомість. Твої дії мають бути безкорисливими, безоплатними й мотивованими. Віддача часто приходить не одразу і не завжди у вигляді чогось матеріального, вона може повернутися підтримкою, новим досвідом, новими хорошими стосунками та внутрішнім задоволенням.

Минуло понад 4 років від початку війни в Україні, і мене не полишало бажання якось допомогти людям, які постраждали від російської агресії, зокрема пораненим військовим. “Якось і комусь”. Перша фраза, яка напрошується мені як відповідь самому собі: так їдь і допомагай там кому хочеш і скільки хочеш. Але це так не робиться. Тому що коли ми створюємо сім’ю, то беремо на себе певну відповідальність за людей, про яких ми піклуємося. Я не можу повісити на свою дружину всі рахунки, усі витрати, тому що вона просто не впорається сама. Це зрада, рівнозначна зраді з іншою людиною. Якби я не був одружений, можливо я би серйозніше підійшов до питання добровільної поїздки в Україну.

Я періодично надсилаю грошові донати на різні потреби ЗСУ, але я не завжди знаю чи доходять вони за призначенням, і чи використовуються вони за призначенням. Найімовірніше “так”, але різні випадки були за весь цей час, і я іноді починаю параноїти, двічі замислююся куди я надсилаю і навіщо. А ось фізична допомога, вона більш відчутна безпосередньо в моменті, і ти знаєш на що витратив свій час і сили.

Ще минулого тижня було відомо, що нинішній тиждень буде дуже інтенсивним, будуть неоплачувані перепрацювання і буде непросто. Тож морально я був готовий. Ще рік тому йшлося про шістьох пацієнтів з України, з якими я мав працювати, але один із них на цей момент, на жаль, помер. Причини мені невідомі. Приїхали до нас четверо військових і одна цивільна жінка віком понад п’ятдесят років, яка перенесла безліч операцій після осколкового поранення голови й ока. Наша перша ознайомча зустріч відбулася наприкінці минулого тижня, про це писав у моєму останньому дописі. На той момент вони вже були прооперовані у нас, моїм начальником лікарем.

У понеділок з самого ранку я був сповнений мотивації перед чимось великим, перед дуже важливою для мене справою. Я досі не розумію за якими критеріями відбирали саме цих військових. Четверо з тисяч поранених. Це залишиться для мене загадкою, і відповідей на свої запитання я не отримаю. Отже, у понеділок до нас приїхали ці п’ятеро пацієнтів, у супроводі протезистки та лікарки з медичного центру Unbroken, який розташований у Львові. Після п’яти хвилин ознайомлення з нашою клінікою і місцем роботи ми відразу взялися до справи, тому що часу не можна було втрачати. Відразу ж зняли заміри в тих пацієнтів, у яких це було можливо зробити, тому що очні порожнини в багатьох були ще надто набряклими після операцій, трохи кровоточили, і не можна було вводити альгінат (це матеріал, який ми використовуємо для зняття замірів). Протезистка й лікарка намагалися якось проявляти активність, щось там постійно промокали в очах пацієнтів, притримували їм голови, хоча цього робити не потрібно було. Мене це дуже дратувало і я зовсім не розумів мети такої їхньої поведінки, тому що в будь-якому разі основна робота була на мені.

У ці дні я постарався максимально звільнити свої робочі графіки, тому що неможливо займатися кількома пацієнтами одночасно. Але повністю звільнити робочі дні мені не вдалося, тому роботу з українцями я переривав на роботу з ізраїльтянами. Виходу не було.

Після зняття замірів я відразу взявся до моделювання очних протезів із воску. Так виготовлялися “шаблони”, які потім використовувалися для створення кінцевих виробів.

У понеділок також художниця займалася малюванням райдужок для їхньої подальшої інтеграції в протези. За цей день я встиг виконати приблизно половину своєї роботи. Другу частину моделювання ми запланували закінчити у вівторок у другій половині дня, після завершення мого звичайного робочого дня. Це була колективна робота, у якій кожен відповідав за певну частину загального процесу.

Пацієнти з України кілька годин на день проводили в нас у клініці, решту часу їздили на екскурсії, купалися в морі, оглядали різні пам’ятки або просто гуляли Хайфою. Я радий, що вони трохи подорожували й розвіялися.

До середи протези були готові наполовину. Після лабораторної підготовки художниця займалася їхнім розфарбовуванням і нанесенням основних відтінків. Малюнок створюється за другим оком пацієнта. Під час протезування обох очей використовується заздалегідь обраний зразок кольору.

У четвер (сьогодні) зранку я займався видачею готових протезів очей. Повністю звільнити цей день від заздалегідь записаних пацієнтів мені не вдалося, тому доводилося “вмикати” багатозадачність. Видача протезів і невеликі корекції виробів на місці тривали близько двох годин. За цей час мене відверто кажучи сильно дістали протезистка й лікар з львівського центру своїми наполегливими спробами проявити активність. Ця активність не приносила жодної користі й лише заважала мені працювати. Останньою краплею стали “точкові” претензії до моєї роботи. У той момент я ледь не психанув, але стримався і промовчав, оскільки наша професійна співпраця вже наближалася до завершення. І хіба я був не правий, що злився? Ці люди перебували в мене “в гостях”, на моїй території, але при цьому чомусь намагалися впливати на мої дії та вказувати мені, що робити.

Виконана робота була більш ніж успішною. Увечері мені зателефонував мій бос. Він був у захваті. У захваті від результату, від того, що робота вклалася в терміни, тоді як зазвичай ми такі завдання виконуємо за два тижні, а тут ми впоралися за чотири дні. Обговорили злагодженість роботи нашого колективу, і він повідомив, що ми великі молодці. І це те саме відчуття, яке дозволяє тобі зрозуміти, що ти зробив велику справу, що ти не дарма зі шкіри геть ліз, щоб досягти результату. І я ніби закрив свій старий гештальт – комусь допоміг, хто сильно цього потребував.

Українці, з якими мені довелося працювати – неймовірні, чудові люди, відкриті, прості, щирі. Я закінчив цей день із відчуттям бажання продовжити підтримувати з ними зв’язок, і мені було дуже шкода, що цей короткий та інтенсивний період закінчився. Фахівці, які їх супроводжували і з якими мені довелося взаємодіяти, переслідували свої особисті цілі і я їх можу зрозуміти. Одного дня я випадково почув розмову лікарки з протезисткою, де лікарка говорила їй: “ти дивися добре, може якісь секрети дізнаєшся і вони будуть нам корисні”. Мені не сподобалося почуте, тому що наш колектив і так був максимально відкритим з ними, про секрети не йшлося, тому що їх немає. У певний момент я поспішив повідомити протезистці, що секретів у нас дійсно немає, а результат ґрунтується лише на досвіді. Але люди іноді думають, що є чарівний засіб, який замінить розуміння анатомії ока та принципи динамики деяких м’язів цієї зони.

Через цю ситуацію я пішов у незаплановану відпустку від блогінгу і дозволяв собі лише підтримувати апвоутами дописи учасників нашої спільноти. Але тепер настав час повертатися :)

Дякую за увагу.

_{Posted using SteemX}