Буденні справи та трохи спогадів
Всім привіт. Трохи розповім про останні два дні. Вони видалися трошки насиченими, тому до блогу руки просто не дійшли. Позавчора після роботи мені довелося дуже швидко їхати в промзону нашого міста, щоб забрати посилку дружини з магазину Next, яку надіслали з Англії. Чомусь поштова служба не надіслала сповіщення на телефон, і посилка пролежала там понад тиждень. Уже був певний ризик, що її відправлять назад. Пункт видачі працював лише до 5-ї години вечора, тому довелося буквально летіти трасою. А дістатися туди локально ще те задоволення. У промзоні постійні затори й хаос – вантажний транспорт, бетономішалки впереміш із легковими автомобілями, які заїжджають туди по своїм справам. Але я все ж таки встиг і благополучно забрав посилку.
Увечері сил на творчість для блогу вже не було. Зараз у нас спекотний і важкий період літа. Спека разом з високою вологістю повітря буквально висмоктує з тебе всю енергію. Виконуєш лише найнеобхідніші справи: працюєш, готуєш їжу, трохи домашніх справ, а на все інше вже просто не залишається сил. Повітря таке вологе, що іноді здається густим.
Учора в мене був короткий робочий день. Після роботи була запланована зустріч співробітників у ресторані з нагоди виходу на пенсію нашої секретарки. Вона вийшла на пенсію ще півтора місяця тому, і тепер ми нарешті змогли зібратися всі разом.
Ресторан знаходився в селищі Рамат-Ішай, приблизно за сорок хвилин їзди від нашої клініки. Після закінчення робочого дня ми розподілилися по машинах, тому що частина співробітників користується громадським транспортом. Але приблизно за годину до виїзду сталася неприємність. Нашій художниці стало зле. Їй 70 років. Причину ніхто так і не зрозумів, можливо через спеку, можливо тиск або рівень цукру в крові. Викликали амбуланс. Усі показники виявилися в межах норми, але її все одно відвезли до лікарні на додаткове обстеження. Що з нею зараз, я поки що не знаю. На роботі про це не говорили в деталях.
З цією жінкою в мене пов'язана особиста історія. Саме завдяки їй я колись потрапив працювати в цю клініку. Розповім коротко. У 2008 році я працював медбратом у лікарні для літніх людей у Хайфі й одночасно закінчував навчання, щоб підтвердити свій український диплом фельдшера. По суті це було майже повноцінне перенавчання. У той час через інтернет я познайомився з її донькою. Ми почали зустрічатися, потім я познайомився з її батьками. Одного разу її мати запропонувала показати мені місце, де вона працює, каже буде цікаво. Особливого інтересу до подібних екскурсій у мене тоді не було, але я погодився з ввічливості. Так я вперше дізнався про очну клініку, де виготовляють протези очей. Для мене це був зовсім новий світ. Я навіть не уявляв, що такі протези роблять вручну й настільки реалістично. Поки з цим не зіткнешся, навіть не замислюєшся, що такі фахівці взагалі існують.
Після “екскурсії” вона несподівано запитала, чи не хотів би я спробувати працювати там. Виявилося, що саме тоді вони шукали людину на основну посаду з дизайну очних протезів. У той момент я вже давно зрозумів, що професія медбрата мені не підходить. Медицина мені завжди була цікава, але саме працювати медбратом я не любив. Тому постійно думав, куди можна піти й чим зайнятися іншим.
Художниця поговорила з керівництвом, мене запросили на співбесіду, після якої запропонували спробувати попрацювати. Спочатку я просто спостерігав, потім мені дали виконати кілька простих завдань. Уже за тиждень мені сказали, що в мене хороші здібності й що з мене може вийти хороший фахівець. Мені запропонували звільнятися з попередньої роботи й переходити до них. Я одразу погодився, тому що там не було ні нічних змін, ні вечірніх змін, ні миття чужих дуп. Навчання якраз добігало кінця, я відпрацював належні два тижні в лікарні для літніх людей і повністю перейшов до цієх клініки. Було трохи шкода йти через дружний колектив, бо я вже звик на той час до співробітників, але сама робота мені не подобалася.
А що стосується стосунків із її донькою, то ми зустрічалися близько року, потім ще приблизно півтора року жили разом. Згодом я зрозумів, що це не та людина, з якою я хочу прожити все життя. У неї майже не було власної думки, ініціативи чи якихось інтересів. Вона завжди погоджувалася абсолютно з усім, що я говорив. Спочатку це здається зручним, але потім починаєш розуміти, що поруч ніби немає живої людини. Мені хотілося обговорювати різні теми, іноді сперечатися, почути іншу точку зору, а цього просто не було. З тим самим успіхом я міг би жити з надувною лялькою. Вибачте за таке порівняння... І ми розійшлися. Для її матері це стало великим ударом, адже вона вже рахувала ще ненароджених онуків на 50 років уперед. Спочатку вона сказала, що поважає моє рішення й не створюватиме мені проблем на роботі. Але... це були лише слова. Кілька років вона ставилася до мене досить холодно, був ігнор такий, не віталася. Іноді просто створювала неприємні ситуації. Керівництво все це бачило, але нічого не могло зробити. Ще раніше вони обговорювали з нею той момент, що якщо ми з її донькою колись розійдемося, то нікого не звільнятимуть. Я розумів, що вона приблизно віку моєї матері й рано чи пізно вийде на пенсію, а мені до пенсії ще дуже далеко. Тому просто абстрагувався від цієї ситуації.
Згодом її донька вийшла заміж, з'явилися діти, і колишня образа майже зникла. Останніми роками напруга вже практично не відчувалася, хоча іноді все ж проявлялася. Ось така історія. Можна сказати, що до своєї нинішньої професії я прийшов через стосунки. Деякі люди планують це свідомо, з корисливих мотивів, але в мене це вийшло спонтанно.
Але повернуся до сьогодення.
Приблизно після другої годині дня ми вже зібралися в ресторані. Було дуже приємно знову побачити нашу колишню секретарку. Ми багато спілкувалися, згадували минуле, розповідали, хто і як починав працювати в клініці. Окремо хочу відзначити італійську кухню.
Оскільки все оплачувало керівництво, це була гарна нагода спробувати те, що зазвичай не замовляєш, тому що на чомусь економиш. Посиденьки закінчилися пізніше, ніж я розраховував. А ввечері ще потрібно було заїхати привітати брата з днем народження.
Додому я встиг буквально на пів години, після чого ми з дружиною поїхали до моєї матері. Вона приготувала торт “Наполеон”, трохи накрила на стіл. Був ще мій племінник. Посиділи приблизно півтори години. У сильну спеку іноді зовсім не хочеться їсти.
Якось сьогодні я написав про багато речей, про які зазвичай не розповідаю. Не знаю, наскільки це взагалі цікаво читати, але на те він і блог :)
Усім дякую за увагу!