The Diary Game 16/08/2022: Поїздка до ветклініки. Бородянка.

Вітаю!

Сьогодні знов возила Ромашку до ветклініки на огляд. Ну що... Справи не дуже... Післяопераційний шов запалився, незважаючи на всі наші зусилля. Довелося додати антибіотики.

Взагалі ми їздимо до клініки тепер як на роботу. Кожен день. І щодня я збиралася познімати наш маршрут. І ось зібралася...

На другий день війни до мене прорвалися діти. Їм довелося далеко об'їжджати Житомирську трасу, Варшавкою проїхати було вже неможливо. Тоді ми ще не зовсім ясно розуміли ситуацію, а наступного дня вимкнулося світло та інтернет (навіть мобільний). Але ще залишався слабкий мобільний зв'язок.

Я все ще не могла повірити в те, що відбувається і все ще сподівалася, що, перебуваючи на правій стороні Дніпра, ми у відносній безпеці.

Але розуміння ситуації прийшло не зі стрічкою новин, а з реакцією друга мого зятя, який у відповідь на запитання "Де ти знаходишся" вимовив тільки "$$аний $$$дець". Вибачте мені, як кажуть, мою французьку, але лише ця фраза здатна передати точну характеристику нашого місцезнаходження в тот момент.

Ці фотографії я зробила лише по ходу нашого з Ромашкою маршруту. Тобто, вони й на 10 відсотків не передають того, що рашисти зробили з Бородянкою. Те, що наша ветклініка вціліла – це справді диво. Але всіх тварин було вбито. Про долю тварин із Бородянського притулку я взагалі намагаюся не думати.

Коли нашою вулицею почали їздити рашистські танки, я боялася тільки одного - що постраждають мої тварини. Діти на той момент вже змогли вирватися, а за себе я не надто переймалася. Але нам дивно пощастило: ліс і болота послужили нам добру службу, рашисти просто побоялися зупинятися в нашому селищі, хоча пізніше в пресі писали, що вони розглядали його як місце базування. Ми тільки чули, що відбувалося довкола, але не думали, що знаходимося в самій середині пекла.