Як вирощувати лохину і продавати її через інтернет – досвід київських фермерів
Якщо хтось вважає, що з переїздом у село задля ягідного бізнесу з’явиться більше часу для споглядання світанків або для інстаграмних фото, киянин Ярослав Мовчун відразу розчарує: забудьте про романтику, доведеться гарувати. Надто якщо бізнес не має стартового капіталу, інвестицій та інших робочих рук, окрім власних. Та якщо горбатитися, не втрачаючи ентузіазму, то за 8-9 років можна розраховувати на перший ягідний мільйон з гектару. Ярослав і його тато Валентин у 2013 році посадили 400 кущів лохини в полі на Житомирщині. Так розпочалася історія їхньої сімейної ягідної ферми.
Смачна, корисна і стійка
Раніше у Мовчунів був інший сімейний бізнес: невелика станція технічного обслуговування, де батько ремонтував автівки, та онлайн-магазин, де син підбирав клієнтам запчастини. Криза 2008-го дещо вдарила по справі, магазин продали й задумалися: чи не спробувати попрацювати на землі?
У Валентина була ідея вирощувати полуницю в теплицях, але від неї відмовилися: вже тоді на прилавках супермаркетів було вдосталь цієї ягоди. Потрібно було щось менш розкручене, але у перспективі популярне. Коли скуштували лохину з городу знайомого фермера, вибір став очевидним: це та ягода, на якій можна збудувати історію успіху.
По-перше, лохина ставатиме моднішою у міру того, як набуватиме тренду здоровий спосіб життя. По-друге, ягода корисна та й просто смачна. Третє і найголовніше: вона транспортабельна. Бо якою б модною не була ягода, всі зусилля підуть нанівець, якщо її погано перевозити. Наприклад, та ж малина (з нею пізніше теж експериментуватимуть Мовчуни) м’якне за два дні. Лохина ж легко зберігається і після заморожування не втрачає смаку.
У 2013-му Мовчуни придбали господарство у селі на Житомирщині, що за 75 кілометрів від Києва, віддалік від траси: з двома старенькими хатками, колодязем у дворі і полем, до якого прилягали сусідні ділянки – їх згодом теж викупили. На землі ніхто не господарював уже 10 років, тож ґрунт устиг відпочити.
На гроші, що залишилися, придбали 400 саджанців лохини для посадки, торф та інші добрива. Кущі розсадили на 20 сотих наприкінці вересня і стали чекати, що ж буде далі.
Робота на полі і за комп’ютером
Вельми важливо для старту справи розрахувати правильну кількість кущів для посадки, каже Ярослав.
«Якби взяли більше, вилетіли б у трубу. Дехто собі міркує: саджанці по 50 гривень оптом, ягода по 200 гривень за кілограм, отже, за три роки стану мільйонером, якщо засаджу гектари. Насправді часу треба більше. А напрацюєшся донесхочу і на двадцяти сотих».
Навесні 2014-го Мовчуни спостерігали хороший приріст. Особливого врожаю рано було чекати, але ягід покуштували для себе. Наступного року треба було готуватися до більшого збору, а, відповідно, й завчасно думати, як збувати врожай. Ярослав, маркетолог за фахом, вирішив, що на допомогу може прийти інтернет: створив сайт, завів сторінку ягідної ферми на фейсбуці. Назвали її «Озеряна». Почали розповідати про себе, збирати підписників.
Звісно, більше треба працювати на полі, ніж за комп’ютером. У сезон – від весни й до перших осінніх морозів – треба бути на господарстві бодай одній людині. У березні можна починати обрізати кущі та формувати крону.
Затим – сезонні (весняні, літні та осінні) підживлення добривами. Раніше для цієї справи купували продукцію українських виробників (сульфат магнію, калію, амонію, цинк, мікроелементи), але згодом перейшли на голландські – й помітили зміни у рості.
За 5-6 днів до цвітіння з’являються сині бутони. У цей час треба дбати, щоб не наповзли шкідники. Найлютіший із них – така собі Оленка волохата, жучок, що поїдає цвітіння. Якщо з ним не боротися, із врожаєм можна попрощатися. Мовчуни замовили феромонні пастки. Важливо, щоб препарати не були шкідливими – більшість ягід замовляють сім’ї з дітьми. Тому Мовчуни не беруть хімічних сполук фунгіцидів.
Після цвітіння ґрунт треба постійно мульчувати, а міжряддя – прополювати. Для останнього заняття вже зараз можуть найняти двох людей, раніше обходилися самотужки. Наймані працівники потрібні й для того, щоб обтягнути площу насаджень парканом-сіткою. Уздовж огорожі добре посадити дрібні дерева, щоб захищали від вітру, який може позривати бутони.
Нарешті з’являються плоди. 2015-й приніс 200 кілограмів урожаю. Небагато, щоб заробити, але вдосталь для піар-акції, подумав Ярослав, і пообіцяв півкілограмові пакунки лохини за лайк і репост. Таким чином роздали 80 кілограмів ягоди. Натомість отримали одну тисячу нових підписників і «трохи шуму». Ярослав надалі наповнював сторінку, писав, як росте ягода.
Паралельно Мовчуни досаджували кущі, дійшли до кількості 15 тисяч (частина з них даватиме врожай у майбутні сезони). По плану, коли площа насаджень сягне 5 гектарів, на цьому спиняться.
Ягоди через фейсбук
2016-й став для Мовчунів роком першого великого врожаю: продали майже тонну лохини по 200 грн/кг. Практично все – через інтернет.
Для зберігання врожаю вистачило шести холодильників: товар не залежується, лише охолоджується і прямує до клієнта. На цей сезон Ярослав хоче придбати ще повноцінну морозилку, а на перспективу думає про камеру з регульованим газовим середовищем, яка дозволяє зберігати ягоди до 3-4 місяців при температурі до плюс 2. Тоді, після останнього збору врожаю, можна буде пропонувати лохину до новорічного столу.
Окрім того, почали виготовляти з залишків ягоди джеми. Цим опікується мама Ярослава, Галина. Продукт розфасовували в тари по 285, 550 грамів і один літр та розсилали клієнтам «Новою поштою». У нинішньому сезоні подумують зробити такий джем для діабетиків. Ще Мовчуни почали збувати ягоди виробнику морозива. Міркують над тим, щоб самим інтенсивніше переробляти продукцію. Це, на думку Ярослава, може стати їхньою перевагою перед великими господарствами і тими фермерами, які «не хочуть заморочуватися».
«Є багато варіантів перероблення, але мало хто ним займається. Думають: аби швидше виростити і продати. І кому? Скупникам!».
Скупників Ярослав не любить. У сезон вони обривають йому телефон: «Заберемо все». Але Мовчун знає, що наступного року хитрі скупники можуть занизити ціну. Та й, вважає господар, такі люди самі нічого не вирощують, лише розраховують на таких, як він. Тож воліє не мати справи з цими агентами.
Ярослав налагодив продаж лохини в інтернеті: оформлює замовлення через сайт, фейсбук- та інстаграм-сторінки. По Києву та області сам розвозить ягоди, розфасовані в картонні упаковки. На цей сезон уже відчуває, що самотужки не впорається: думає найняти кур’єра-помічника. Але в перший рік принципово важливо було виконувати цю роботу самостійно, щоб познайомитися з клієнтами.
Окрім того, у таких поїздках у Мовчуна з’явилися нові ідеї. Доставляючи лохину в офісні центри, він подумав: чому б не налагодити виробництво сніданків із ягід, граноли та вершків? Цей задум планує реалізувати вже незабаром.
Бути фермером, маркетологом і водієм одній людині хоч і важко, але все ж для нього це вигідніше, ніж наймати людину для продажу ягід на Бесарабці, вважає Ярослав.
«Виростити ягоду – це тільки 30 відсотків успіху, далі треба думати, як її продати. Невелике фермерське господарство (з врахуванням праці найманого продавця) не зможе продати стільки ягід, щоб це було вигідно.
Модель себе виправдала: у 2017-му Мовчуни продали через інтернет одну тонну лохини за тиждень.
Мільйон із гектара і сучасна сімейна ферма
Скільки на цьому можна заробити? Якщо все розрахувати правильно, за 8-9 років після старту цілком можна стати ягідним мільйонером з одного гектара лохини, каже Мовчун. У його сімейного господарства наразі – приблизно втричі менші обороти, прибуток вкладають у розвиток ферми. Своїм теперішнім досягненням називають те, що зробили бізнес без особливих капіталовкладень і агрономічних знань.
У бізнес-плані Мовчуни прописали ще одну ціль: зробити успішну ферму сімейного типу і загалом розвивати фермерство в країні. Як?
«Гуртом легше батька бити. Коли фермери об’єднаються у невеликі кооперативи, заохочуватимемо один одного до кращого та матимемо вигоду для себе, – вважає Ярослав. – Наприклад, у всіх є залишки ягід, які не продалися. Самотужки виготовляти джеми дорого. Але учасники кооперативу можуть оформити замовлення у виробника джему або виготовляти його спільно на потужностях у когось одного. Дрібним фермерам легше гуртом: ми економимо ресурси, ділимося досвідом».
У Мовчунів є досвід участі в такому собі неформальному кооперативі. Знову ж таки, віртуальному. На конференції ягідників у Львові батько й син познайомилися з колегами із Житомирщини та Черкащини. Створили чат у вайбері, куди почали скидати власні лайфхаки, ставити запитання, обмінюватися порадами.
Юридичних домовленостей не мають, але вирішили гуртом замовляти саджанці й добрива – так отримують знижки. Підрахували, що вдалося зекономити 13 відсотків витрат лише завдяки тому, що списалися у вайбері. А також важить психологічний комфорт: легше, коли знаєш, що є колега, який може підтримати, порадити.
Яка з цього мораль?
Тут варто згадати книгу «Чому Азії вдалося». Оповідь про практику успіху починається з того, як селяни дали старт промисловому розвитку і експорту. Тексти вже публікували конспект цієї книги. Зараз декілька цитат звідти:
«Правильна земельна реформа дає поштовх до зростання і промисловості. Більшість азійських транснаціональних корпорацій виросли саме як виробництва для нового класу платоспроможних фермерів.
Магія — саме в городництві. Гектар городини, оброблений сім'єю фермера, дає набагато більше грошей, ніж гектар, засіяний агрохолдингом.
Цей принцип справедливий і в Україні.
Спільним знаменником в усіх успішних країнах була підтримка дрібного фермерства: створення інфраструктури (дороги, склади для зберігання продукції, кредити тощо), постійне навчання та обмін досвідом, рекламування урядовими агенціями альтернативних трудомістких культур. Власне, цей нюанс і є ключовим».
Джерело http://texty.org.ua