Андрій Ніцой: Війна, злидні, мова і Вакарчук
Війна, злидні, мова і Вакарчук.
Півроку назад в мене увірвався терпець. Мабуть, кожен колись проходив через таке. Терпиш-терпиш, спочатку нібито й нічого особливого не відбувається. Але з часом воно в середині все закипає й закипає. У 1990 році після Акту про державний суверенітет України з легкої подачі свого наукового керівника проф.Матвійчука я повністю перейшов на спілкування українською мовою. До цього був повністю, тобто абсолютно російськомовним. Всі ці 27 років я вважав, що головне для України це економіка і добробут. От стануть люди жити краще і полюблять Україну і українську мову. От тоді і мені стане комфортно – мене оточуватиме українська музика, телевізія, кіно, реклама, обслуговування тощо. А поки живемо в злиднях прийдеться потерпіти мовну дискримінацію з боку російськомовних. Мене не переконували ні твори Чингіза Айтматова про манкуртів, ні палкі заклики дисидентів, які відсиділи тюрми і табори в тому числі і за свою боротьбу за мову, ні експертні оцінки поодиноких науковців, які стверджували, що неконсолідована навколо мовної ідентичності політична нація ніколи не житиме заможно. Був я тоді молодим самовпевненим науковцем, активним, поміркованим і толерантним до інакодумців рухівцем.
Минуло 27 років. Ті російськомовні громадяни, яких я весь час толерував виростили дітей, які закінчили українські школи і вузи, і тепер відмовляються не лише користуватися українською мовою, а й відмовляють мені в обслуговуванні нею бо мовляв не знають або «мають право» бо це їхнє «лічноє дєло».
За ці 27 років з’явилося частково україномовне телебачення і якісна українська музика, класна література і озвучка кіно, нас українців вже відкрито не обзивають «сільським бидлом». Та на жаль, проблеми економіки і добробуту, несконсолідованості української нації і браку національної політичної еліти залишилися не розв’язаними. Хоча соціологи радують мене даними про зростання кількості патріотично налаштованих співгромадян. Тобто, злидні залишаються, економіка в ж… кризі, а патріотизм громадян зростає. Це був перший удар по міфу про те, що культурою і мовою слід займатися після економіки і подолання злиднів.
Другого удару цей міф про вторинність культурно-історично-мовних питань зазнав внаслідок активності влади та 5-ї колони на законодавчому фронті. Після провалу медведчуківської політики нав’язування російської двомовності тепер нам підкидають те саме в обгортці «мов національних меншин». Але йдуть набагато далі, легалізуючи не лише право не спілкуватися і не навчатися українською мовою, а й обов’язок держави оплачувати навчання російською, мадярською тощо мовою (законопроект про освіту). Ба більше, тепер можна буде не «по умолчанію», а по закону посилати українців на три букви тоді, коли ми нахабно вимагатимемо поваги до своїх мовних прав. Ще й викликати поліцію і подавати на нас в суд за «заперечення мовних прав національних меншин» (ст.1, ч.2 законопроекту 5670-д про мову). От тут мій терпець й увірвався. Зазнала краху моя рухівська толерантність і віра в домінування економічного базиса над мовно-культурною надбудовою (даруйте за марксистську термінологію).
Шановний пане Вакарчук! Не повторюйте мого шляху. Зекономте свій і наш час. Зріжте свій шлях і шлях Ваших шанувальників до розуміння того, що без української мови, культури, мистецтва, історичної пам’яті ми гарантовано отримуватимемо й надалі війну, злидні і корумпований, зросійщений правлячий клас, який три мається на голосах зросійщених виборців. Кому Ви адресували свій «харківський» заклик «припинити мовну війну»? Нам, українським патріотам? Чи російськомовним співгромадянам, котрі хоча й поступово але вже усвідомили нерозривний зв’язок між війною, злиднями, корупцією влади і національно-мовною ідентичністю і вже повністю або частково перейшли на українську і без Ваших закликів? Невже Ви звернулися до вперто російськомовної аудиторії? Якщо так, то послання цим співгромадянам мало б виглядати трохи інакше, Вам не здається?
Джерело: Андрій Ніцой