П'ятниця, тринадцяте. То й що?

Зайшов у стрічку спільноти почитати дописи, кинулося в очі "П'ятниця, тринадцяте, п'ятниця тринадцяте". Чесно кажучи, я якось і не зауважив, що сьогодні цей "зловісний" день. Але у нас вже як три роки майже усі дні зловісні, а для декого іще довше((. Зранку он масований обстріл був, знову атакували енергосистему, багато ракет збила ППО, але є і на жаль влучання. 🙁. То й не звертаєш уваги на такі дурниці, як кимось придуманий забобон. Але віра - штука підступна, якщо хтось сильно у щось вірить, то воно і трапиться, хоча це напевно стосується дрібних побутових неприємностей, які ми самі ж спричиняємо своєю розгубленістю чи необережністю, бо у нас руки трусяться через те, що дорогу перебіг чорний кіт чи настала п'ятниця, 13.

Ну а щодо ранкової атаки, то вона розпочалася ще до того, як діти мали іти до школи, то ж ніхто нікуди не їхав, доки тривога. Сиділи в коридорі між трьох "безпечних" стін, поки тривога не закінчилася, а потім, оскільки пройшов лише один урок, одягнулися і в моєму супроводі пішли на шкільний автобус. Його довелося довго чекати, бо після того, як пролунав відбій йому треба виїхати зі школи, проїхати через одне село, повз нашу зупинку, зачепити краєчок іншого села і завернути в інше село, щоб забрати усіх дітей. Ми могли вийти трохи пізніше, але розрахунок був на те, що хтось з нашої вулиці повезе машиною, і підкине наших школяриків. Зрештою так і сталося, але вже через хвилину приїхав шкільний автобус 😁. Ми довго були на зупинці, хвилин двадцять, добре, що яскраво святило сонце, яке нагрівало своїм промінням все довкола, хоча загалом був легкий морозець. Але така погода набагато приємніше за плюсову, але коли вогко і сиро. А поки ми чекали, зробив кілька фото, бо справді було дуже красиво.

День, як і всі дні тепер, видався дуже малим, тобто на все бракує часу. Треба і працювати, і щось по дому зробити, і дітям увагу приділити. Максим останній тиждень має конкурента, бо Маркіян поки приймає антибіотик, сидить і вдома і постійно тягне ковдру уваги на себе, особливо коли я щось починаю розповідати дружині. І нервується, що його не слухають, треба вислухати, бо це дуже важливо. А поки чекаю, і забуваю, що хотів сказати, з моєю теперішньою пам'яттю, так багато речей, що потрібно обговорити з дружиною, часто залишаються невирішеними дуже довго, бо іноді це треба обговорити зразу, поки ми пам'ятаємо, а до вечора, коли діти нарешті лягають спати і у нас є своя годинка перед сном часто вже немає сил і бажання щось вирішувати, бо дуже втомлені. А найчастіше просто не пам'ятаємо всього. От постійно переслідує нас відчуття, що ми нічого не встигаємо. А я ще на одній впертості пишу вечірні пости в Стіміт. Доки мені цієї впертості вистачить? 🤔

Після обіду до Даринки прийшла подруга в гості. Ну як подруга, дівчинка живе на нашій вулиці неподалік і вона гуляла з нянею чи не у свою єдину вільну годину на день, бо після школи має багато гуртків. То вони трохи гралися надворі, пробували ліпити сніговика (не вийшло, бо сніг не мокрий), сніжками теж не покидаєшся з тієї ж причини, щоб кататися на санчатах, треба гірку, а у нас її немає. Єдиний, кому пощастило, був Маркіян, бо його я міг розігнавшись, запустити із санчатами в сад, надавши необхідного імпульсу, щоб він їхав далеко. То ж дівчати зрештою вирішили малювати ангелів на снігу. Ну як вирішили, просто дівчинка-сусідка просто впала собі на сніг, а за нею Даринка і заходилися махати руками та ногами, малюючи ангелів. Але Софія (так звали сусідку), була одягнути у щось схоже на водонепроникний лижний комбінезон і куртку, а Даринка ні, штани у неї були вовняні і не надто для цього підходили. Довелося трохи "почитати лекцію", але вже після того, як вони здійснили задумане. А чого не дати це зробити, як вона вже і так не землі? 😉 Лише недовго, щоб не встигла застудитися.

То ж цей день минув, як і вечір, а тепер, гадаю, пора іти спати, бо завтра вранці на дев'яту годину заплановано візит до стоматолога, треба прокинутися рано.