Шаман. Дорогами життя/роман-фантастика/

Передмова від автора.
Дорогі камради! Сьогодні я розпочну викладати й тут частини свого роману-фантастики під назвою Шаман. Всього будуть дві книги, кожна з чотирьох розділів. Одна буде називатись Дорогами життя. Інша – На захисті людства. Маю надію на співпрацю зі сценаристами. Сюжет книг побачив у ві сні, як гостросюжетне та яскраво-кольорове кіно...Нехай щастить і вам.
Ваш Алекс Морва

Вступ.

Якось пригадалась дивовижна історія про старого шамана, якого обдурили в останню хвилину його земного життя. Він попросив молодого хлопця дати йому свою руку, але той чомусь злякався і простягнув кінець віника. Старий шаман з силою стиснув у своїй долоні її древко. Потім цього віника кинули у вогонь і він увесь зненацька спалахнув. «Міцним шаманом був» - зашепотіли присутні.
Невже боялися того, що він хотів передать? Злякались завдання? Адже простягнута рука шамана пропонувала угоду, безсловісну клятву на продовження життя...
Колись в далекі 80-і в тайзі Зауралля шаман селькупів Кульгавий торкнувся і моєї руки. Угоду про «залишатися собою посеред людей» нами підписано.
А тому сьогодні мріється, як на схилі своїх днів я теж буду шукати чиєїсь руки. То нехай це буде рука сміливця...

Дорога назад.

Частина 1.

Стояв звичайнісінький день. Тільки но поголився у майстрині, з якою знайомий років 20-ть. Посвіжілий, в гарному настрої вирішив було прогулятися по недавно реконструйованої площі Єлизавети. Ця частина Будапешта просто кишить молоддю. А тому низка струнких усміхнених молодих людей, та ще й величний захід сонця, з сяючими від нього Будайськими горами, дарували особливий стан душі.
Десь здалеку покликали. Той голос здавався знайомим, тому розвертаюсь в його напрямку. Побачене миттєво змушує зібратися і діяти блискавично. Ось тільки мозок переключатись не хоче, через що події «позаду» жили як би водночас з подіями «попереду» ...
Наростаючі звуки хвилею накривали всю місцевість. На мій величезний подив, Ендрю - мій старий бойовий друзяка - скакав на своєму Вихорю навпростець до мене. І при тім, він з розвороту клав одну стрілу за іншою в якихось вершників, що сиділи у нього «на хвості».
До мене залишалася якась доля відстані, коли машинально кидаю погляд на місце, де за мить до цього був вхід в метро «Площа Деяк». Частина громадян ще спокійно прогулюється тротуаром, тоді, як їх з боків беруть в «кліщі» вояки передового загону Денгезіка, старшого сина правителя Гатили. Я впізнав їх за кольором шкіряної кольчуги. Здавалося, ще мить і ланцюг з вершників зімкнеться і армада молодшого Гатили піде на нас. Прихожу до тями, вже тільки лежачи на спині. Поряд бачу свого коня, з шиї якого стирчать зо три стріли.
«Що, до біса, діється?!....»
Енрю побачив моє падіння. Він з ходу витягнув свій меч і він з розмаху встромив його в землю поруч зі мною. Як завжди, завчасно. Двоє воїнів з тюмені(10 тисяч – автор) Денгезіка, заважаючи один одному, кинудаються в мій бік.
Далі все, як в уповільненому русі. Більш спритному хлопцеві на зустріч встромлюю клинка в шию і відстрибую, інакше сокира здоровяги вцілила б по мені. Далі, без замаху вдаряю нападника зліва під руку. Той здивовано зупиняється, а потім, немов зрубане дерево, падає вперед усім тілом.
І знов Ендрю. Підстрелений ним вершник перекинувся назад, тоді, як його кінь продовжив рух в напрямку до мене. Хапаю коня за гриву та, закинувши ногу вгору, опиняюся в сідлі, слизькому та вологому ...
«Що за чортівня?» - вдруге в голос запитую себе.
«Чому на нас напали воїни з союзної тюмені?»
Підшпорюю чужого жеребця і ми разом потроху наздоганяєм своїх. Моя зброя залишилася біля загиблої Кати, меч Єндрю в тілі супротивника, а тому підхоплюю чужого списа, що стирчить з землі та повертаю коня в бік від вершників. Краще прикриватиму піших відступаючих. Піднімаюсь на невеликий пагорб та озираюсь .Та що ж діється?! Переді мною та сама площа з мирно крокуючими перехожими...Звуки бою і голоси пішоходів як би злилися воєдино. Та вже ні коня, ні кольчуги, ні списа.
Зі змішаним почуттям сідаю на найближчу лавку. Дихання спокійне, проте ніяк не проходить внутрішня злість за передчасний вихід з бою, де вперше я залишив свого товариша. Потрібно було заспокоїтися і розібратися, що ж відбувається...
«А дійсно, що?»

Частина друга.

З літописів шамана-писаря Баракки* знаю, що конфлікт між загонами царя гунів Гатили був спровокований раптовим його отруєнням. Сини Еллак і Денгезік бажали силою перехопити у «традиційного наступника»* владу батька і з цією метою об'єдналися для протистояння. У кожного з них було по тюмені* вершників. Таким чином проти десятитисячного війська законного молодого лідера Союзу племен виступило 20 тисячне військо зрадників. (За віковою традицією поруч з Гатилою обов'язки лідера молоді виконував його наступник. У той час це був Аладар, син головного шамана Буди). Значить, ми з Ендрю воїни тюмені Аладара.
Відлягло. Мені імпонує сторона справедливості. Втішало, що законна дружина Атілли Рієка з племені печенігів, вмовила третього, наймолодшого сина Гатили не брати участь в міжплемінній війні на стороні старших братів. Інакше, на радість зовнішнім ворогам, полягла б сама підготовлена, військова еліта Союзу племен. І тим не менш, той бій закінчився загибеллю половини воїнів з обох сторін. Зупинив, а точніше, зупинила чвари двоюрідна сестра Гатили, легендарна Дейша, правителька жінок в Союзі і за сумісництвом один з найкращих воїнів у всій об'єднаній армії Союзу. Дізнавшись про внутрішній розбрат, найкраща амазонка всіх часів і авторитетна Дейша загнала чотирьох коней, доки добралася до місця битви. Її три чоловіка, двоє з яких воєводи Морош і Есек, а третій, на той час головний шаман, Некеше також прибули до місця трагедії. Видовище було гнітючим. Місце битви було всіяне кращими воїнами армії, загиблих від рук побратимів.
В спішному порядку була зібрана Рада Старійшин. Рішення винесли суворе. За участь у внутрішньому кривавому конфлікті з метою незаконного захоплення влади були зіслані з долини Карпат на схід всі учасники сторін. Денгезік із залишками своїх воїнів був відправлений на постійне місце дислокації в фортецю Ассур (сьогодні район Запоріжжя, що під водосховищем) з завданням координації земель від Тениш-Ур до Ітіля* та міста Мад’ярка. Еллаку дісталися землі від передгір'їв Карпат до Тениш-Ура з центром на Кримському півострові. Аладар з воїнами осів у Тургайських воріт і аж до Байкалу через Алма-Ату* до озера Байкал. Всі вони зобов'язані були координувати охорону союзних земель. Місцевим координатором з військовим центром в Трансільванії в той час був призначений молодший син Гатили воєвода тюмені Чабан. Саму Дейшу всі союзні племена визнали Правительницею Союзу, головним шаманом Союзу залишився один з трьох чоловіків Дейши на ім’я Некеше.
Дивно, але я звідкілясь знав, що після тієї кровавої чвари мій друг Едрю оселиться в Криму, а на мене очікувала дорога з Аладаром до Уралу. Так само знав, що Ендрю ще повернеться до Дунаю, коли правитель половців* буде націлений разом з росами на порятунок свого племені від передового загону воєводи Батия.
Однак врятувати себе і своє військо у короля кунів не вийде. Всі вони закінчуть свій шлях в битві на річці Калка.

Розділ 3.

Поїзд все далі ніс мене у напрямку до кордону c Україною. Зазвичай, у вагоні я відразу засинаю, однак сьогодні день особливий і думки про майбутню зустріч в Києві не давали мені спокою. Адже Знахідка на Поштовій площі за науковими мірками повинна була зацікавити світову громадськість. Але ж події на сході України, війна з Росією накрила собою весь інформаційний простір темним простиладлом.
При ритті котловану під черговий торговельний центр, будівельники відкопали на Подолі фрагменти огорожі стародавнього міста з брусу та якість артефакти. Та за ствердженням місцевих фазхівців, це культурний рівень 8-10 століть. Для будь-якої столиці світу це сенсація, проте не для Києва, який зазвичай, всі питання історії неофіційно погоджує з колишньою офіційною наративою. І потім я не впевнений, що знахідки зможуть вписатися в прийняті Академією наук канони. Адже по Никону там повинні бути вироби не раніше 10-11 століть. Тоді їх можна було б віднести до стародавньої православної епохи «Київської Руси», накрити скляним ковпаком і показувати туристам.
Однак за інформацією преси там віднайшли предмети неправославного змісту вироби з написами, абсолютно не слов'янськими. Саме ця новина сколихнула мене.
Здається, ми під'їхали до станції Львів, де поїзд за розкладом повинен був стояти біля півгодини. Втомившись від власних думок, в передчутті київського чуда, я приліг на попередньо постелене ліжко. По вагону лунали кроки і нерозбірливий говір пасажирів. Двері в купе відчинилися і хтось увійшов. Те, що це була саме жінка, я швидше відчув...
«Супрун, прокидайся. Мстислав тебе викликає! » - її гучний голос рознісся по залу.
Я підхопився, поправив шаблю на боці і рушив за дівчиною. Це була дружина галицького князя росів, донька половецького хана Котяна, яку я супроводжував. Мабудь останні події мене настільки втомили, що я хапав ледь не любу хвилину для відновлення сил.
На цій дорозі я не вперше. Якось на прохання мого половецького товариша, що входив до охорони самого Котяна, мені вперше довелося супроводжувати з Саксину* (Крим) в Галич його доньку. Сказав, що знайомство з князем мені знадобиться. Так я близько познайомився з галицьким князем. Говорити їхньою мовою мені доводилося з дитинства, так як мати моя народжена на скіфській землі. Але ж й дорогу добре знав, бо років з десять супроводжував королівську пошту по лінії Буда - Яси-Саксин-Мадярка. Цю пошту, за прикладом так званної «летючої» монгольської, створив ще нащадок самого Гатили на ім’я Фоньод. Той навчався в Каракорумі. А з Каракоруму в Мадярку раз на тиждень приїздили монгольські гінці. Далі до Будайских гір за долю конфіденційних листів відповідав я, а тому був знайомий і з королем угорців Белом, до гвардії якого ще входив мій батько. Фортеця Галич зовсім поруч з Ясами і зазвичай, коли закінчувалось завдання на скіфській землі, далі доводилось приєднувтись там до королівського загону.
Мстислав Вдалий привітно мене зустрів, але розмова не клеїлася з самого початку. Князь росів дуже нервував. І тільки після «слухаю на вас», Мстислав, після добрячої паузи, накінець промовив:
«Супрун, ми знайомі не один рік. Ти часто і багато буваєш в дорозі і багато чого знаєш про справи на сході. Чутками наповнена і наша земля. Кажуть, звідти на нас насувається велика небезпека. Та й дружина моя передає від Котяна послання, де він звертається з проханням допомоги» - князь знов замовкає надовго.
«Що тобі відомо про монгольські плани і чи відомо?» - тихо запитав.
Мстислав знав і про мою звичку відразу не відповідати. В цьому ми були з ним схожі. Я ж, в свою чергу, добре розумів, що саме цікавить галицького князя, а тому зважував наслідки відповіді.
І дійсно, по своїй службі певна інформація до мене потрапляла, але зміст пошти відомим мені не був.
«Якщо вас турбує доля половців, то скажу прямо, небезпідставно. А чи існує небезпека для росів, гадаю, що так. Про поразку алан і кунів на Кавказі вам вже доповіли. Ці ж сили обов'язково прийдуть слідами кунів-половців сюди. Мені відомо, що половці повинні були доєднатись до заклику монгольського правителя Союзу племен та ввійти до Золотої ОрдиАле ж вони заклик проігнорували. По союзній Буллі це зрада».
І знову довга пауза.
«Як швидко вони зможуть тут опинитися?».
На подив самому собі я відповів майже одразу:
«Через повний місяць будуть в Саксині».
На цей раз пауза затягнулася довше звичайної.
«Чому ж ординці біля Кавказу пішли на алан?» - як би сам себе запитав князь.
Я вже бул готувий відповісти, але не встиг.
«Мабуть, через союз з кунами».
А потім додав:
«Значить, або ми їх, або вони нас».
Потім швидко подякував мені і на вході тисячнику Яровому кинув:
«Забезпечте Супруна всім необхідним і супроводьте до кордону».
Я швидкоруч вийшов з зали і мало у дверях не налетів на дружину князя. Почув її тихий голос: ...
«Вибачте, я випадково»...
Розплющивши очі, примітив, як до темного купе ввійшла нова пасажирка. Мабудь,від різкого руху потягу, вона навалилася на мене. Дівчиною виявився худючий хлопчина з дівочим голосом.
«Як звати?».
«Михась».
«Ну ось що, Михайле, почувай себе вдома, коли приходиш пізно з клубу. А можеш, як голодний, взяти зі столу мою вечерю».
З надією на продовження сну, повертаюсь на інший бік.
Та чи сон то був?...

Частина 4.

До Києва приїхали за розкладом. Дзвонила кохана дружина. Трохи затримується в дорозі. Значить, ранкову каву поп’ємо на заправці. А після домашнього освіжаючого душу та сніданку, відразу поїду на Подол.
Та існують ще обов'язки по дому... В дорозі дізнаюся самі «страшні» подробиці про наших вихованців. Спільних дітей в нас немає, а тому зазвичай, після мого відрядження, Оля з радістю і детально розповідає про всіх і кожного з наших домашніх тварин.
Звертаю увагу на її натхненне і таке рідне обличчя в момент розповіді про улюбленців. Мені і самому не терпиться їх побачити.
Повертаєм на Бучу. В бокове вікно привертають увагу охайні будинки та стрункі сосни. Ліс, дорога, люди...
Дорога... Ми з професором археології Арматовим поспішаємо на службовій «Побєді» в столицю. Навмисто заїхав по нього на дачу, де його сім'я збиралася відзначати день народження вченого.
Зранку одна з його груп, що вже більше двох місяців «риє» на Угорському урочищі, виявила, а точніше, провалилася в підземний Київ, де в зруйнованій стіні підземелля була знайдена стародавня схованку пергаментів в деревляних футлярах, що стліли . Зі слів помічниці професора, до якої додзвонилася старша групи з місця розкопок, кожен фрагмент щільно покритий текстом на якомусь з прадавніх письмен. За інструкцією, помічниця вченого відразу набрала номер оперативного чергового Комітету Державної Безпеки, а той вже подзвонив мені - старшому офіцеру Управління режиму при Академії наук УРСР.
Сьогодні субота, тому і я вдома выдпочиваю. Дзвінок застав мене за перечитанням рукописної копії «Сатани» або «Майстра і Маргарити» Булгакова, що потрапила до мене від московського колеги по цеху. Бажання «зніматися з якоря» не було, але внутрішнє відчуття тривоги виштовхувало мене з домашнього крісла. Накінець, ми в дорозі...
Академік заглиблений у свої роздуми, а мені не хочеться передчасно турбувати його запитаннями. З Бучі до місця розкопок їхати близько години, але хвилин через сорок ми вже стояли біля Аскольдової могили. Попередньо, наказую черговому зв'язатися з полком внутрішніх військ, щоб виставили оточення в радіусі 150-200 метрів від епіцентру робіт. Офіцер оточення вже був на місці, доповів по формі і ми почали спускатись по сходах.
Картина провалу грунту нагадувала вхід до пекла. Арматов попросив завідуючу лабораторією, чиї співробітники займалися розкопками - жінку середніх років, докладніше доповісти про останні події. З'ясувалося, що група молодих, не досвідчених студентів, через виявлений артефакт, зібралися водночас великою юрбою біля місця знахідки. Ось старий звід підземелля в цьому місці і не витримав. Постраждав один студент, інші перелякались.
В отвір, немов в пащу звіра, зійшов по драбині керівник розкопок і завлаб. Їм подали світло від акумулятора. Стало зрозумілим, що зруйнована опорна стіна спричинила руйнацію склепу зі схованими в нім письменами.
Мені показали деякі з них і відразу до академіка:
«Що це, який період і цінність»
Арматов мовчав хвилин десять. Потім тихо, майже шепотки промовив фразу, від якої мені стало не по собі:
«Це значно раніше 10 століття».
Як офіцеру КДБ-науковцю, мені відразу стало не по собі:
«Це ж до київський період», а тому мерщій наказую всім негайно покинути місце провалу.
Розпорядився звузити кільце охорони і запросив сюди головного архітектора міста і обов’язково з максимально деталізованим планом київських підземель.
Також попросив Арматова замінити всю групу археологів на досвідчених і перевірених. Солдат внутрішніх військ з оточення було посилено, а такж визначино конкретне місце кожного оремого військового.
Стінки провалу слід було терміново посилити та звести над ним конструкцію надійного перекриття з брусу. Безпосереднє місце додатково висвітлити на ніч прожекторами.
Після короткої наради з головним архітектором і академіком попросив їх до 9.00 наступного ранку підготувати список членів спеціальної комісії та вчасно бути у другого секретаря міського комітету компартії України, з яким я вже попередньо домовився.
Вже через годину я знов опинився в своїй службовій машині, де, в напрямку свого селища, міг більш спокійно поміркувати над побаченим ...
«Сашко, ти мене слухаєш або згадав своє перше кохання?» - голос дружини пролунав, немов церковний дзвін.
Безглуздо кліпаючи очима, мені важко було збагнути, на якому я світі. Але ж дійсно, «на якому», мене турбувало все більше...

Розділ 5.

Вдома під час сніданку мене ні на хвилину не покидала думка про «побачене». Потроху починаю звикати до своїх просторово-тимчасових провалів, але розповідати про них дружині не наважився. Навіщо? Почне надмірно турбуватися.
Пригоди з Котяном, міркую собі, то мій Ендрю - товариш з Будапешту - передав про себе звісточку. Днями в нього іменини, то ж чудовий буде привід подзвонити.
А ось Арматова куди подіти? Ніколи раніше не стикався з цим ім'ям. Та не виключаю, що «бачене» могло бути пов'язано з думками про знахідку на Подолі, куди я зібрався їхати відразу після нетривалого домашнього відпочинку. Невже, знайдені фрагменти стародавньої огорожі складають єдиний комплекс з колись існуючою стоянкою угорських племен в урочищі біля Аскольдової могили? ...
Для початку занурююсь в останні новини, що на різних інтернет ресурсах і негайно рушаю.
Від надмірних емоцій долоні рук на кермі спітніли... З величезним нетерпінням очікую зустрічі на глибині тієї епохи. Вже в дорозі швидкість мого Тусона надмірно почала зростати, а тому , щоб хоть трохи заспокоїтись, поверную на заправку.
Навмисно повільно смакую свою каву з горіховим круасаном та думки знову і знов повертаються до Поштової. В голові кілька разів спалахує одна й та ж назва: «десятинна». Після чергового спалаху розумію, що їхати потрібно саме до Десятинної церкви.
Дивацтва почалися вже при в'їзді в місто, що «стояв» майже на всіх напрямках до центру.
Їду по проспекту Перемоги, а там по знайомому, з далеких 90-х, маршруті.
З Проспекту повертаю на Леонтовича, потім на Богдана Хмельницького і з неї вже на Володимирську. Все, приїхали: стою в пробці хвилин 20.
Ця вулиця майже завжди викликає у мене емоційний підйом настрою, а тому вирішую прогулятись пішки. Знахожу місце парковки: біля самих Золотих воріт було «вікно», куди протиснувся мій Хюндай. Ще в машині, звертаю увагу на щільність людей довкола .Вихожу...
«Куди ж цей натовп пре?» - зірвалось з вуст, як позаду мене проштовхується воїн в скіфському жупані.
«Куди це всі?» - запитую поспішаючого вояку.
Скіф оцінюючи зиркнув, потім перевів погляд на мого коня, що йшов поруч.
«Гарний у тебе коняка» - привітно сказав і посміхаючись пішов собі далі...
«Я теж радий тобі і все ж ...» - притримую скіфа.
«Ти що, з неба звалився? За день до яблуневих свят половили тут варязьких купців, що пристали човнами до Північних воріт. Подейкують, переодягнені воїни намагалися захопити вночі Верхнє місто. З двох сотень вцілів тільки їх ватажок. Зараз цього вікінга будуть на людях розпитувати та мабудь стратять. Ось юрба і поспішає гледіти. Це на майдані біля іл’їнової церкви» - сказав та пішов собі.
Моє «дякую» потонуло в гомоні натовпу.
«Так, ясно. Поспішати нема чого. «Розпитувати» можуть довго, а буде мовчати, то стратять швидко, безболісно, як воїна».
Стрибаю на коня. Мій Вірний по тихому, але впевнено встромився в різнокольорову суміш з людей. У головних воріт Верхнього міста особливо густо, але нащастя попри мене їхали вершники зі знаком верховного воєводи Либідя. Його левовий штандарт було видно здалеку. Натовп поспішав зійти з їх шляху, через що й мені вдалось підібратись ближче до цілі.
Вже пожалкував, що товариша свого, Ларму не взяв з собою. Той більш охочий до подібних видовищ. Мені ж наказано було відразу після повернення з походу на хозар прибути до Сивого Арпаду. Здається є рішення по Духовної школі в Ясах. Піду на другу сходинку, на шамана вчитися. Давно просився, але на лівому березі хозари продовжували каламутити воду. Саме тому ми з Лармою й опинилися на Донці в одному з передових загонів Алмоша.
Після повернення декілька днів гостював у бойового товариша. Його добротний будинок стоїть на самісінькому березі Чистої ріки, що проходить повз Південних воріт та впадає в величний Теніш.
Ще вчора ввечорі ми накупались до схочу в її прохолодній воді. Снідали рибою, що його син насмикав на заході сонця. Жінку Ларма втратив при народженні другої дитини, а тому приготуванням риби займалися ми разом з ним ...
Ларма, Ларма. Здається, знайомий з ним вічність. Під час битви відчуваю його, як самого себе. Всіляке бувало, але ніколи, щоб хтось із нас на полі бою покинув друга. Навіть, коли супротивників переді мною декілька, намагаюся боковим зором стежити за ним. Впевнений, він робить так само...
Що до розповіді скіфа, то дивно: дві сотні шпигунів - це ж не голка в стогу сіна. Хто ж їх у Верхнє місто пустив? Швидше за все, у розвідки була підозра, а тому за ними ще з берега велося стеження.
По правому березі головної річки та вздовж неї тягнеться стіна з височенного товстого брусу, та ще військове містечко у Північних воріт. До того ж, кінний загін Правителя літучу мишу не пропустить, не те що дві сотні чужаків.
Все Нижнє місто охороняється тюменем воєводи Нейка, а це воїни, з якими, навіть один на один, я би не хотів мати справу в бою. Чужаки висадилися відкрито у Північних воріт, бо в іншому місці вони це зробити не могли. Південний міст на маленькій річці, куди варяжським човнем не зайдеш. Скоріш за все, ворог планував потрапити до палацу Алмоша в одязі купців. Там наступного дня мав відбутися святковий майдан.
А щодо палацу Алмоша, то той височів понад рікою між Північними та Південними ворітьми, був, як на долоні. Ще добре, що через великий схил та річку, Східна брама взагалі не була передбачена.
Воїни Нейка в Нижньому місті розкидані по сотнях, а їх кращі бійці охороняють Правителя по периметру в кінних роз’їздах. Може саме з цієї причини ворог мав намір просочитись в Верхнє місто, закрити Золоті ворота і розібратися з гвардією Правителя, взявши його в заручники. Однак шансів вних всерівно не було аж ніяких.
Алмош сам здатен був здолати до дух десятків воїнів, а потім піти підземним містом. На місці ворога, я б шукав вхід саме туди. Та в природі немає людини, яка знає всі його входи і виходи, а значить, цього і ворогові дізнатися вкрай складно. Так само мало кому відомо, що у Верхнього міста один єдиний відкритий вхід - це Золоті ворота, але десятки прихованих через підземелля. Всі вони мають виходи і окремо до всіх нижніх брам і навіть за місто.
Взяти фортецю під силу тільки, якщо сам Правитель стане ворогом. А це виключено. Щоб стати Правителем Союзу племен, треба пройти через сито відбору з раннього дитинства. Особливих дітей відстежують десятники, сотники, тисячники та відповідають головою за кожного відібраного кандидата. Потім остаточно відібрані та вивчені раз на 20 років проходять дев'ятиденні перегони Великий Шуан. Саме їх переможець стає Правителем Союзу. І тільки такого визнають воєводи всіх братських племена ...
Ці думки недавали спокою, аж поки мій вірний кінь не привів мене до місця страти вікінга. Тут гомін натовпу більше нагадував гуркіт морського прибою.
Надиво, багато хто йшов мені назустріч. Що б це значило? ...
«Морво, це ти?» - від несподіванки чомусь стрепенувся не я, а мій кінь.
Серед чергової зустрічної хвилі, я розглядів обличчя мого сотника. Виявилося, що до страти справа не дійшла.
«Вирок був, повинні були стратити, але молодша донька Нейка, малолітня угорка Ільмерка, несподівано піднялася на поміст і поклала свою руку на плече вікінгові. Ти ж знаєш, що це означає».
Так, я знав. Ільмерка зобов'язана буде вийти заміж за ворога. Але чи знала вона, якими будуть наслідки її витівки? ...
Крізь відчинене вікно вдарила звукова хвиля машин, що проносилися повз мене. Здавалося, що обличчя мого сотника ще відображало дзеркало заднього виду, але придивившись, там стояв тільки паркувальник з червоною пов'язкою вище ліктя.
Місце розкопок на київському Подолі було зачинено. Поруч висів плакат з оголошенням та з фотографією скульптури, що на цьому місці повинна буде символізувати народження Київської Русі. На фото, тримаючись за руки, стояло троє братиків: Кий, Щек і Хорів. Вони хороводили навколо сестриці на ім’я Либідь...
Вони стояли «над історією». Це і була ціна тієї далекої дівочої пустощі ...

Частина 6.

Дзвінок Ендрю застав мене вдома на господарському подвір’ї. Вбивав кілки по периметру штучного озера для лелек, після чого мав намір першим поздоровити друга з його днем народження.
Як завжди, в голосі Ендрю відчувалась посмішка. Його розповідь про давно очікувану зустріч зі світовим рекордсменом зі стрільби з традиційного лука Йосипом Монушем була насичена емоцією. Все ще під враженням того спілкування, він захлинався від потоку слів.
Білий Вовк, як серед лучників звали Йосипа, дивовижна людина. Середнього зросту і худорлявої статури він стріляє з лука власного виробництва, натягнути який у світі під силу одиницям.
Щоб остаточно зрозуміти, про якого бійця йдеться, скажу, що в 2020 році Білий Вовк послав стрілу на відстань 918 метра! Першим реконсменом серед воїнів був монгольський батир, в честь якого по сьогодні стоїть височенний камяний стовп з цільного каменю. Сім століть тому монгол стрельнув лише на 496 метрів.
Сьогодні Монуш здатний з муру замку висотою в 120 метрів влучити ціль , що лежить на землі на відстані в 350 метрів. Та ціль розміром з аркуш паперу формату А-4. Зі слів Білого Вовка, стріляє не він, а прадавній дух воїна, що пронизує його тіло. Віком ця людина далеко за 50-ть...
Раптово, Ендрю переказує прохання Монуша зустрітися зі мною. Не розмірковуючи ні хвилини, я почав збиратися в дорогу.
Маршрут з Києва до Будапешту за багато років був незмінним, а тому геть знайомим. До Закарпаття поїздом, це, щоб побачитися з родичами, а далі на таксі через кордон і до Ніредьгази. Звідти на Інтерсіті до столиці Угорщини години три шляху.
Ендрю вже чекав на вокзалі і ми без слів міцно обнялись. Його хвилювання передалось і мені.
В кафе, поки я підбирав столик, мій друг біля барної стійки робив замовлення. Щоб якось вгамувати хвилювання повторюєм по соку. Я дивився на обличчя мого друга, а він все говорив та говорив. Може це були всі найсвіжіші новини Угорщини, але значення слів до мене чомусь до доходило...
Вся моя увага була прикута на Голові Ради старійшин, що зібрав всіх воєвод та шаманів племен Союзу.
«...Землетруси змушують нас покинути столицю Ордос і організовано відходити на захід. Новою столицею гунського Союзу буде місто Бакат(сьогодні Байконур - автор). Перехід очолить новий Правитель Союзу Бендегуз. Всі золоті пластини нашої літописи переносяться до нової столиці. Також забераємо й золото в злитках. Племенам печенігів, правитель яких відмовляється йти з нами, ми залишаємо всі споруди та більшість рухомого майна... Тут зібрались ватажки племен. Може хто з вас бажає сказати, то зробіть це зараз».
Піднявся лідер печенегів:
«Я вимагаю частину жовтого заліза залишити в Ордосі».
Піднявся й Бендегуз:
«Якщо ми вам його залишимо, то наші одвічні вороги - китайці вже зранку будуть під стінами Ордосу та покінчать з вашими родинами».
Печеніги продовжували обурюватися, подекуди переходячи на окрик, мовляв, вони зуміють себе захистити.
Піднімаюся і я:
«Раз печеніги залишаються, то нехай укладають з китайцями союзи, в тому числі і сімейні. Об'єднуйте свої зусилля з сусідами, живіть у мирі. А перед Бендегузом невідома дорога і жадібний до золота Рим. Та на відміну від вас, з ним йде головне військо. У разі особливої небезпеки у вас буде можливість наздогнати нас вже на нових землях ...Після нас шлях буде вільний та й купці підкажуть напрямок...»
Ще раз піднявся Бендегуз: « Це і моє останнє слово».
Всі почали розходитися. Печеніги ще скреготіли щелепами, коли Правитель підійшов до мене.
«Дорогий мій шамане, збирайся й ти. Завтра ще до сходу виходиш на чолі передового загону. Без тебе воїни будуть вплутуватися в непотрібні сутички, ти ж зумієш їх стримати, а в разі чого і помирити. Бережи себе. Мені буде тебе не вистачати. Може ще побачимося».
В його довгому погляді я відчув батьківську стурбованість. Ми обнялися ...
«Морво, дозволь тебе познайомити з Йосипом Монушем» - голос Ендрю пролунав дзвінко та урочисто.
Повертаюсь в сторону гостя, що вже стояв за моєю спиною. Наші погляди зустрілися ...

«Правителю мій!» - мимоволі вирвалося у мене.
«Дорогий мій шамане» - почув я у відповідь ...