The Diary Game : 22/07/2022 : Meeting with a friend

П'ятниця. Нарешті, мене залишать у спокої на 2 дні, і можна буде не зображати брехливі усмішки, і не лицемірити, що все добре. Я зможу киснути у власному ліжку годинами. Може, ревітиму, може, ні. Щось читатиму, щось дивитисусь, так як ніби воно приносить радість (насправді, нічого не приносить радості).

Начальниця сказала, що наступного вівторка на зустріч прийде якийсь тіпочок з Нідерландів, то треба буде мені побути усним перекладачем. Вона англійську розуміє, але часто сказати не може. Тож говоритиму я. Обтяжливе завдання, ще й одягнутися треба буде нормально (я останнім часом ходжу на роботу в старому спортивному одязі). Але що поробиш. Відповідно, на здачу крові я переписалася на середу, раз вівторок зайнятий.

Ввечері ми домовилися зустрітися з подругою Оксаною. Я її з листопаду 2021-го не бачила...

Зустріч назначили на Майдані. Поки чекала її, сфотографувала таку експозицію, яка виникла стихійно:

Люди пишуть на прапорцях імена своїх рідних і друзів, яких вбила росія, і втикають прапорець тут, на Майдані. Стало боляче, відійшла звідти...

Окремий підхахунок, скільки іноземців вбила росія на війні з Україною

Чекала Оксану далі на Бесарабській площі, і сповістила її, щоб підходила туди.

Гранітна плита (висотою по груди) так нагрілася на сонці, що я поставила на неї руки, і навіть прилягла. На мить заплющила очі, і уявила, що це нормальне літо.

Ми з Оксаною випили по сидру в кафешці на Бесарабці, поговорили. Вона розказувала, як тікала з Києва в лютому на евакуаційному потязі, як чула вибухи і перестрілки з російськими диверсантами буквально під вікнами (вона живе ближче в бік Оболоні). Я розказала про своє нікчемне життя.

Ми обмінялися подарунками за минулі дні народження. Я подарувала їй пакетик преміум-засобів для тіла (маска для волосся, олійний гель для душу, крем для рук). А вона мені – скретч-карту Європи. Отаку:

Потім ми пройшлися пішки до Дніпра, побачили малиновий захід сонця над рікою...

Оксана розказувала про свою боротьбу у кібер-військах на початку війни. Каже, писала росіянам у різних соцмережах, і доносила правду. Але, зрештою, зрозуміла, що їх правда не цікавить. Тому закинула цю справу.

Я підтвердила: їх правда не цікавить, вони з правдою що зроблять? На хліб намажуть? Росіяни не проміняють і кілограму цукру на життя десяти тисяч українців. Ну бо їм все одно, їм не болить, докорів сумління, що дозволяють ці вбивства своєму уряду, росіяни не відчувають. Це емоційні інваліди, емпатійні каліки. Інфантильні психопати, які не знають, що це: взяти відповідальність за свою країну на себе. Обивателі, які ніколи не виражали громадянську позицію. Оксана погодилася.

Коли прийшов час розходитися, подружка пішла на трамвай, а я забігла в метро – синя гілка. Думала, що перейду на Майдані на червону. Але виявилося (вже в поїзді), що зупинки на Майдані немає. Так я доїхала аж до Олімпійської, поки розчехлилася, що щось не те відбувається. На Олімпійській вискочила нагору. Чорт, вже була 22:05. До комендантської години 55 хвилин. Звісно, довелося викликати таксі, і попасти на бабки. Ех.